Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2
- Автор: Лавкрафт Говард Филлипс
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- Переводчик: Остап Українець
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2». Краткое содержание книги:
Три дні по тому, рано-вранці, Наум ускочив до Еммі на кухню і, не знайшовши там господаря, вилив душу у своїй сповненій відчаю оповіді пані Пірс, яка сиділа там, заціпенівши від жаху. Цього разу йшлося про маленького Мервіна. Він зник. Пізно вночі Мервін з ліхтарем і відром пішов по воду і не повернувся. Він останнім часом був сам не свій, заледве розумів, що робить. Кричав вечорами. Тоді знадвору також пролунав крик, але перш ніж батько встиг відчинити двері, хлопчик уже зник. Ліхтар, який він узяв із собою, не світив, а самого хлопця не було й сліду. Тоді Наум подумав, що ліхтар з відром також зникли, але на світанку, повертаючись із пошуків лісами і полями, що тривали всю ніч, він знайшов біля криниці деякі дуже дивні речі. Там була покорчена і, очевидно, якимсь чином розплавлена грудка металу, яка раніше, ймовірно, була ліхтарем, а погнута дужка і покручені обручі, що теж напіврозплавлені лежали поруч, швидше за все, були залишками відра. І це все. Наум не знав, що й думати, пані Пірс розуміла ще менше, та й Еммі, коли він, повернувшись додому, вислухав цю історію, не міг сказати нічого путнього. Мервін зник, і не було жодного сенсу розповідати про це сусідам, які вже й без того сахалися Ґарднерів. Проте так само марно казати щось людям у Аркгемі, які звикли з усього насміхатися. Спершу не стало Теда, а тепер і Мервіна. Щось чаїлося, чаїлося і вичікувало, чекало, поки його побачать, відчують, почують. Наум також готувався до такої долі і наостанок попросив Еммі наглянути за його дружиною і Зіною, якщо вони його переживуть. Мабуть, це була кара за якусь провину, хоча він і не міг збагнути, за яку саме, бо ж він, Наум, скільки себе знав, завжди слідував шляхами Господніми.
Більш ніж два тижні Еммі нічого не чув про Наума, аж зрештою, стривожений тим, що могло трапитися, переборов страх і навідав садибу Ґарднерів. З великого димаря не курився дим, і на якусь мить гість злякався найгіршого. Вигляд самої ферми приголомшував — землю вкривали сірувата всохла трава і листя, зі старовинних стін і фронтонів ламким галуззям осипалися виноградні лози, могутні безлисті дерева здіймалися до сірого листопадового неба і ніби аж пашіли злобою, якої Еммі не міг не зауважити у майже непомітному погойдуванні їхніх гілок. Проте Наум був ще живий. Він, геть ослаблий, але притомний, лежав на канапі у низенькій кухні і віддав Зіні якісь накази. У кімнаті було страшенно холодно, і коли Еммі почав помітно дрижати, господар хрипко гукнув Зіні принести більше дров. Проте від них було небагато користі, бо чимала піч була згасла й порожня, і тільки вітер, що задував крізь димар, раз у раз здіймав там хмарки кіптяви. Тоді Наум запитав, чи потеплішало тепер, коли у вогонь підкинули дров, і Еммі збагнув, що трапилося. Урвалася найгрубша жила, і розум безталанного фермера з останніх сил захищався від ще більшого горя.
Обережне розпитування не допомогло Еммі з’ясувати, куди ж зник Зіна.
— У криниці… він живе у криниці… — це все, що спромігся сказати потьмарений розумом батько.
Тоді в голові гостя блискавкою промайнула думка про божевільну дружину господаря, і він став розпитувати про неї.
— Неббі? Тут, де ж їй іще бути! — здивовано відповів бідолаха Наум, і невдовзі Еммі збагнув, що шукати доведеться самотужки.
Залишивши заслаблого чоловіка бурмотіти собі на канапі, він зняв ключі з цвяшка за дверима і піднявся скрипучими сходами на горище. Нагорі було тісно і чимось страшенно смерділо, нізвідки не долинало жодного звуку. З чотирьох дверей у коридорі тільки одні були замкнені, тож саме до них він почав підбирати ключі із в’язки. Третій ключ підійшов, і, трохи пововтузившись із замком, Еммі відчинив невисокі білі двері.
Усередині панувала темрява, бо єдине віконце було невелике, до того ж напівзакрите грубими дерев’яними віконницями; стоячи на збитій із широких дощок підлозі, Еммі нічогісінько не бачив. Сморід неможливо було витримувати, тож, перш ніж ступити у глиб кімнати, йому довелося вийти назовні, щоб наповнити легені придатним для дихання повітрям. Увійшовши, він побачив щось темне у кутку, а придивившись — голосно закричав. У цей час йому здалося, що з підлоги піднялася якась хмарка, затуливши собою вікно, а ще за мить відчув, що його наче ошпарило якимсь гидотним струменем пари. Дивні кольори затанцювали в нього перед очима, і якби він не заціпенів від жаху, то згадав би про глобулу в метеорі, яку пробив геологічний молоток, і про страхітливу рослинність, що зійшла тієї весни. Але він міг думати лише про блюзнірське страховидло, яке зараз було перед ним і яке, очевидно, також стало жертвою безіменного фатуму, що спіткав молодого Тадея і худобу. Але найстрашніше у цьому жахітті було те, що воно повільно і невблаганно сунуло вперед, водночас продовжуючи розпадатися.