Празький цвинтар [без ілюстрацій]

— Немає тіла.

— Отут унизу є інші чотири. Людина, що сховала у підземеллі чотири трупи, може легко згубити ще когось.

Я в руках у цього мерзотника.

— Гаразд, чого ви від мене хочете?

— У паперах, які ви віддали Головінському, мене вразило одне місце: йдеться про замір, використовуючи метро, попідривати великі міста. Але для того, щоб цьому йняли віри, треба, щоб під землею дійсно вибухнули бомби.

— І де ж це, у Лондоні? Тут же метрополітену ще нема.

— Але ж копати вже почали, й уздовж Сени вже є кілька тунелів. Мені не треба, щоб ви зносили у повітря увесь Париж. Досить, щоб упало кілька стояків, а краще — провалився шмат дорожнього полотна. Невеличкий вибух, який пролунає, як загроза й водночас підтвердження.

— Второпав. Але я яким тут боком?

— Ви вже співпрацювали з піротехніками й маєте під рукою кількох, я це напевне знаю. Погляньте на речі з правильного боку. Як на мене, все має пройти без пригод, адже копати тільки почали й тунелі не охороняються. Втім, уявімо, що буде, якщо, у найгіршому випадку, підривника піймають: якщо він виявиться французом, йому загрожуватиме кількарічне ув'язнення, а от якщо це буде росіянин — тоді розгориться франко-російська війна. Моїм людям такого робити не можна.

Я мало не знавіснів, адже він не міг мене втягти в цю божевільну справу, я ж бо людина мирна, вже в літах. Але потім угамувався. Чому ж я тижнями почувався спустошеним, якщо не від того, що перестав бути головним героєм?

Погодившись на цю місію, я знову повернусь на передову. Я співпрацював, щоб у мій «Празький цвинтар» повірили, намагаючись зробити розповідь якомога вірогіднішою, а значить, правдивішою, ніж будь-коли. Ще раз здолаю поріддя, особисто.

— Маю поговорити з вірною людиною, — відповів я. — Я повідомлю вас за кілька днів.