Сліпобачення

Під доволі невинним, поверховим запитанням «Що таке свідомість?» ховається набагато функціональніше питання: «Навіщо вона потрібна?» «Сліпобачення» детально аналізує це питання, тож я не повторюватиму вже викладених висновків. Буде достатньо сказати, що принаймні за звичних умов свідомість робить ненабагато більше того, що отримує нагадування від значно багатшого підсвідомого середовища, завіряє їх, а потім привласнює всю шану собі. Власне, підсвідомість зазвичай функціонує настільки добре, що навіть садить консьєржа в передню поясну кору головного мозку, аби той просто не дозволяв самій свідомості втручатися у щоденні операції мозку[225],[226],[227]. (Якби решта твого мозку була свідомою, то вона, певно, вважала б тебе роговолосим босом з «Ділберта»[228].)

Свідомість не потрібна навіть для розвитку «моделі людської психіки». Це може здаватися цілковито парадоксальним: як навчитися усвідомлювати, що інші індивіди — цілком самостійні діячі, зі своїми інтересами й планами, якщо ти не усвідомлюєш своїх власних? Однак тут немає суперечності, як і потреби у свідомості. Цілком можливо відстежувати наміри інших, не маючи жодної схильності до самокопання[229]. Норретрендерс прямо заявив, що «свідомість — це обман[230]».

Мистецтво можна розглядати як такий собі виняток. Здається, естетика вимагає певного рівня самосвідомості — по суті, розвиток естетики і спровокував лавину інтелекту. Якщо музика настільки прекрасна, що змушує вас тремтіти, це вмикається механізм заохочення в лімбічній системі — таке саме заохочення, як і за секс з привабливим партнером чи поглинання цукрози[231]. Інакше кажучи, це злам; ваш мозок вивчив, як отримувати винагороду, не заробляючи її шляхом збільшення пристосованості[232]. Це приємно, це наповнює наше життя сенсом і робить його вартісним. Але водночас воно обертає нас всередину самих себе й відволікає. Пам’ятаєте щурів у шістдесятих? Тих, що навчилися стимулювати центри задоволення, натискаючи на клавішу: пам’ятаєте їх? Вони з таким запалом натискали на ті клавіші, що навіть забували їсти. І помирали з голоду. Поза сумнівом, помирали щасливими — але ж помирали. Не заливши нащадків. Пристосованість падала до нуля.

Естетика. Свідомість. Вимирання.

Це підводить нас до фінального запитання, що криється в безкисневих глибинах: чого ж насправді варта свідомість. Порівняно з несвідомим опрацюванням даних, самосвідомість — повільна й дорога[233]. (Ідея про окрему, швидкісну сутність в глибині нашого мозку, що переймає владу за надзвичайних обставин, заснована, серед іншого, на дослідженнях Джо Леду з Нью-Йоркського університету[234],[235].) Для порівняння, поміркуйте про блискавично швидкі підрахунки савантів; їхні здібності некогнітивні[236], і є свідчення того, що своєю надфункціональністю вони завдячують не якійсь загальній інтеграції розумових процесів, а відносній неврологічній фрагментації[237]. Навіть якби свідомі й несвідомі процеси були однаково ефективними, усвідомлення внутрішніх стимулів — за своєю природою — відволікає індивідуума від інших загроз і можливостей середовища. (Я надзвичайно пишався собою за цей здогад. Тільки уявіть, наскільки я збісився, коли дізнався, що Веґнер висловив його ще 1994 року[238].) Справжню вартість високого інтелекту продемонстрували експерименти, в ході яких розумні дрозофіли програвали тупим у боротьбі за їжу[239] — можливо, тому, що метаболічні потреби навчання й запам’ятовування лишають менше енергії для пошуку харчів. Ні, я не забув, що тільки-но витратив цілу книженцію на те, щоб довести, що інтелект і свідомість — різні речі. Але цей експеримент усе одно цінний, тому що обидва феномени мають дещо спільне — вони недешеві з погляду метаболізму. (Різниця в тому, що інтелект, у певних ситуаціях, вартує сплаченої за нього ціни. А ось яку цінність для виживання має замилування заходом сонця?)