Моральні листи до Луцілія

Кожен вік приводить на світ Клодіїв, але не кожен - Катонів. Ми легко схиляємося до зла, бо тут ні провідника не бракує, ані товариша. Втім, діло піде й саме, без провідника, без товариша. Адже дорога до пороку веде навіть не по схилу, а стрімко вниз. Багатьох робить невиправними те, що похибки в тому чи іншому мистецтві є соромом і завадою для тих, хто схибив, а от огріхи у житті - це вже насолода. Стерничий не радіє, коли судно перекинеться; лікар - коли ховають хворого, промовець - коли з вини захисника програє справу звинувачений; блудити, навпаки,- солодко. Той втішається перелюбом, на який підбила його сама трудність того заміру; цей - обманом і крадіжками і не раніше відвертається від пере-ступу, ніж від нього - фортуна. А це випливає з поганої звички. Ти й сам можеш пересвідчитись, що в душах, які погрузли навіть у найгіршому злі, ще залишилось якесь відчуття добра; вони знають, що таке ганебне, проте нехтують ним. Через те всяк намагається приховати свої переступи й навіть коли вийде сухим із води, втішається плодами свого вчинку, але про сам той вчинок - ні слова. Тільки чисте сумління хоче бути на видноті, в усіх на очах, а зловмисність навіть у темряві тремтить. Дотепно, на мою думку, сказав Епікур: «Лиходієві може пощастити: він сховається, але йому ніколи не пощастить бути певним у тому схові». Або, коли б ти вважав, що в такий спосіб краще прозвучить Епікурова думка: «Лиходієві не поможе ховатися, бо, якщо й пощастить йому у сховищі, то в упевненості - ніколи». Так воно вже є: злочини можуть комусь обійтися без кари, але без тривоги - ніколи. Гадаю, що в такому тлумаченні це твердження не перечить засадам нашої науки. Чому? Бо перша і найбільша кара для злочинця - чинити зло, і жоден переступ, хай фортуна й осипле його своїми дарами, хай охороняє і захищає злочинника, не буває безкарним, адже покара за злочин - у самому злочині. Вслід за тією першою карою товпляться інші: невідступна тривога, страх, зневіра у власній безпеці. Чому б я мав звільнити від тієї кари зловмисність? Чому б і зловмисника не залишити у стані постійної непевності? Отож не погоджуймося з Епікуром, коли він говорить, начебто нічого не буває справедливим із самої природи, а злочинів треба уникати тому, що, вчинивши їх, не можна уникнути страху. Але погоджуймося з ним у тому, що за лихі вчинки нас шмагає сумління, що найбільша мука для лиходія - постійний, гнітючий, хльосткий неспокій, який не дозволяє довірити поручителям своєї безпеки. Але ж якраз те, що ніхто, навіть будучи у безпеці, не може бути вільним від страху, якраз те, Епікуре, і є доказом того, що саме природа відстрашує нас од злочину. Багато хто волею випадку звільнюється від кари, але від страху - ніхто. То хіба так буває не тому, що в нас закладено огиду до речей, які засудила природа? Тому-то, навіть ховаючись, лиходій не вірить у можливість заховатися: його викриває, його ж і показує самому собі власне сумління. Тремтіти зі страху -- призначення злочинця. Кепські були б наші справи, якби стільки лиходійств, уникнувши закону, судді й приписаної кари, тут же не відчували важкого батога самої природи,- якби замість визначеного покарання лиху людину не шмагав страх.