Україна — не Росія
- Автор: Кучма Леонид Данилович
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Время
- ISBN: 5-94117-127-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Україна — не Росія». Краткое содержание книги:
Міжнародний плавучий космодром для запуску штучних супутників Землі з акваторії Тихого океану складається із стартової платформи «Одисей» вагою 46 тисяч тонн (її побудували норвежці) і судна забезпечення — плавучого цеху по доставці і збиранню ракет. Керування підготовкою і проведенням пуску, розгінним блоком, блоком корисного вантажу здійснюється з цього ж судна, яке є оперативним центром управління. Задіяно Центри управління в Х’юстоні (США) і підмосковний ЦУП-М у місті Корольові. До проекту підключені судна ЦУП-М «Добровольський» і «Пацаєв».
Уже перший, демонстраційний запуск ознаменував собою принциповий прорив у розвитку космічної навігації. Він відбувся 28 березня 1999 року. Сторонньому важко до кінця уявити, що ж відбулося в той день у Тихому океані. 470-тонний «Зеніт» легко підняв із плавучої платформи і поніс у космічний простір макет супутника вагою в 7 — 8 залізничних вагонів. Запуск проводився за допомогою дистанційного управління, був, як у нас кажуть, «безлюдним», тобто безпечним. Тільки нехай ніхто не думає, що це було просте використання готової радянської розробки. Так не буває. Необхідність пристосувати ракету до запуску з морської платформи, а не з наземного космодрому, породила стільки технічних головоломок, зажадала стільки випробувань і удосконалень, що старт, спочатку намічений на 30 жовтня 1998 року, довелося двічі переносити. У техніці, як і в житті, ніщо не дається просто. Стикування й випробування комплексу пройшли в районі екватора. Якщо поставити опору циркуля з «розхилом» (термін шкільної геометрії) у 5300 кілометрів на Лос-Анжелес, то там, де олівець циркуля перетне екватор, і знаходилося приблизне місце запуску.
Ті, що стежили за історичним запуском, побачили не що інше, як майбутнє космічних стартів. З того часу запусків було вже біля десятка (і, природно, не макетів, а комерційних супутників), але це тільки початок. У книзі замовлень «Sea Launch» сьогодні більше двох десятків записів. Поки компанія «Sea Launch» планує шість пусків на рік. Цикл одного пуску — 45 доби, а вартість — близько 40 мільйонів доларів.
Якщо перший і другий ступені «Зеніта-3SL» були спроектовані і виготовлені «южанами», то третій ступінь (розгінний блок ДМ-SL) спроектувала і виготовила РКК «Енергія» (Росія). З Росії поставлені також двигуни (із НВО «Енергомаш» у Химках) і система управління (з московського НВО «Автоматика приладобудування»).
Ні Україна без Росії, ні Росія без України не змогли б взяти участь в проекті «Морський старт». Це дуже красномовний приклад. З причин, які не треба пояснювати, у нас все стикується, все підходить одне до одного, у нас повне взаєморозуміння між інженерами і конструкторами. А це досягається геть не просто, коли маєш справу з представниками зовсім інших технічних шкіл. Подобається це комусь чи ні, але в космос Україна повертається поки що разом з Росією. Український дослідницький модуль у складі російського сегмента Міжнародної космічної станції — ілюстрація цього твердження.
Основою російсько-української космічної співпраці є продукція «Південмашу». Міжнародні експерти давно уже визнали: міжконтинентальній балістичній ракеті РС-20 (згідно західної класифікації SS-18), створеній ще в СРСР, немає рівних у світі. Не випадково на натовському військовому жаргоні ця ракета одержала ім’я «Сатана». Надійність «Сатани» підкріплена 159 пусками — на щастя, тільки випробувальними. Після розпаду СРСР ракети стали власністю Міністерства оборони РФ і знаходяться в нього на експлуатації. Відповідно до міжнародних договорів про скорочення стратегічних наступальних озброєнь підлягають ліквідації 308 ракет цього класу. Для перетворення їх на комерційні Росія може надати близько 150 ракет. Ці ракети сьогодні ще стоять на бойовому чергуванні, але, відповідно до міжнародних домовленостей, повинні бути знищені або використані з комерційною метою до 2007 року.
Фахівці Росії й України ще десять років тому запропонували створити на базі цих ракет космічний ракетний комплекс для виведення на кругові навколоземні і високоеліптичні орбіти комерційних, як у нас кажуть, «корисних навантажень» вагою до 2,5 тонн — в основному, супутників, що підтримують мобільний телефонний зв’язок, науково-дослідних і розвідувальних. Для втілення в життя цієї програми, що одержала назву «Дніпро», у 1997 році рішеннями урядів Росії й України була створена спеціальна російсько-українська Міжнародна компанія космічних транспортних систем «Космотрас». Вона об’єднала російські і українські підприємства — «Південне» і «Південмаш» (Дніпропетровськ), «Хартрон» (Харків), АТ «Росзагальномаш» (Москва) і АТ «АСКОНД» (Москва). Розподіл часток сторін у статутному фонді — 50% в українських підприємств і 50% — у російських. Програма стала можливою завдяки рішенню низки технічних завдань. Наприклад, є таке поняття — гарантований технічний термін зберігання ракет на складі після зливу компонентів ракетного палива. Нашим конструкторам і виробничникам вдалося збільшити цей термін в три рази.