Беладонна. Любовний роман 20-х років

Хіба вона вже нічого не варта жінка, щоб ото він протиставляв її якомусь дівчаті? Любові Григорівні це особливо прикро тепер, коли Вольський став за технічного директора на заводі. Все ж вона чимало колись сприяла його кар’єрі своїми зв’язками. Ні, вона не стерпить цього! Вона помститься, так помститься, що Вольський буде пам’ятати її до смерті.

— Кінець кінцем, усі вони однакові, — зауважила Ганна.

— Не кажіть, ви того не пережили, що пережила я. У вас є родина, є якась мета… Ви знаєте, яка то мука — безперспективна самотність…

— О, це я добре знаю!..

Вольська здивовано глянула на Ганну. В її застиглому вогкому погляді вона прочитала таку муку, яку можуть породити тільки неймовірно тяжкі моральні страждання. Вольська мимоволі торкнулася співчутливо Ганниної руки. Цей дотик був тією краплею, що переповнила Ганні груди жалем до себе. Вона розридалась. Хіба в неї є родина? Хіба в неї є друзі? Коли б тільки Любов Григорівна знала, що сталося з її донькою.

Ганна майже з розпачем простягла руку до Вольської.

— Любове Григорівно, ради Бога, скажіть, що ви знаєте про Нікову смерть!

Вольська болісно стисла вуста. Здавалось, того, що вона знає, вона ніколи нікому не відкриє. Але на хвилину вона замислилась, і вуста їй рознялися.

— Я вас розумію… Я думала, що ви ніколи не будете знати про це, що ви будете щаслива…

— На бога! Все, все…

Вольська, зосередившися в собі, промовляла, як піфія:

— Власне, я нічого певне не знаю. Ви пригадуєте той вечір на іменинах? Коли б ви бачили, який розлютований вийшов тоді Володимир Андрійович! Він нізащо не хотів іти до нас спати. Але відпускати його в такому стані було небезпечно. Ми з Вольським майже силоміць затягли його до себе. І от тоді я почула за стіною їхню розмову. Вольський ніби жартома промовив до Володимира Андрійовича: «А ви ж сьогодні мали нагоду так легко позбутися свого конкурента. В той момент, коли він держався за мідні опуки, досить вам було вимкнути одного реостата з серії, що приводить у рух високу частоту, щоб вона вийшла з ладу. Клеми антени залишалися б під високою напругою з низькою частотою, а тоді… амба…». «Коли б тоді я знав, що він виявить себе такою падлюкою, я в цури розніс би його разом із винаходом», — каже Володимир Андрійович. «Ну, що ж… Проґавили. Лягаймо спати». «Ані чорта я не проґавив!» — ударив розлючено по столі Володимир Андрійович. Тоді, видно, Вольський застеріг Володимира Андрійовича від того, щоб я не почула, і дальшої їхньої розмови я не могла розібрати. Але справа, мабуть, на тому не закінчилася. Володимир Андрійович дуже часто після того заходив до нас. Випивали з Вольським і взагалі сприятелювались. Я знала, що їх об’єднала спільна зненависть до Миколи Матвійовича. Я знала, що Вольський, попри свою улесливість, ненавидів Миколу Матвійовича, бо той не поділяв його інтриганських намірів та й сам деякою мірою стояв йому на дорозі. Я знаю, що б живий був Микола Матвійович, Вольський ніколи не був би за директора. І коли я почула про трагічну смерть Миколи Матвійовича, та ще й у присутності Вольського й Володимира Андрійовича, в мене ні на хвилину не було сумніву. Це справа їх обох.