Беладонна. Любовний роман 20-х років

Ганна здивовано дивилася на Володимира. Що за дипломатія?! Для чого це говорити, коли вона певна, що він не дотримає слова. Ганна заглибилася в себе, силкуючись збагнути причину такого повороту. Але задуму Ганні розвіяв дотик Володимира до її руки.

— Я бачу, що ти не віриш… Але ти повіриш, коли я всаджу собі кулю. Так, я це зроблю. Я це зрозумів, коли побачив твій рішучий намір. Я гублю рівновагу. Я ніколи не закінчу своєї опери, а без цього — я банкрут.

Уже дивлячись на Володимира, з яким азартом він доводив, Ганна припускала, що від його експансивної вдачі можна було сподіватися всяких випадів. Так чи так, а Ганна мусить подумати про Талину долю. Такий поворот справи зовсім не тішив її. Вона почувала, що опинилася в темному лабіринті, де кожен крок міг бути згубний як для неї, так і для Талі.

— Гаразд! Я поки що залишаюся. Я ще подивлюся на тебе. Але я зовсім не вірю в те, що нам доведеться жити разом. За свою поведінку ти заслуговуєш на те, щоб тебе розтяли на частки, як ти розтяв моє серце, — вимовила вона й, швиргнувши капелюшка, вийшла на веранду.

Таля, побачивши матір без капелюшка, нахилилася над ронделем і почала безтямно мішати ложкою страву.

Увесь день Ганна була пригнічена своїм безвихідним становищем. Залишатись тут — це значить знову викликати ревнощі Талі, від'їхати — залишити Талю на глум цього хижака, що буде бавитись нею, як беззахисним пташеням… Мерзотник! До чого він довів її?..

Але надвечір Ганнине обурення вщухло. Кінець кінцем, усі його гріхи від вдачі митця. Хіба тільки він такий? Хіба Гдаль не зрадив на старість дружини й дітей? Хіба Володимир не мучиться цим? Він цілий день ходить із похиленою головою, як побитий пес. Він уникає зустрічі з Талею. Так, він усвідомив нарешті. І Таля ж мусить погодитись. Це найкраще для неї. Вона ще молода, її почуття скороминущі. Вона ще зовсім не така зіпсована, як думала Ганна. Дитя ж! Материнською ласкою ще можна вплинути на неї й переконати.

І Ганні зараз прикро стало від того, що вона, ніби боячись Талі, уникала цілий день розмови з нею. Правда, Таля сама була до того похмура, що, відповідаючи матері на звичайне її запитання, мала вигляд, подібний до того, як у дитинстві приймала лікарські пілюлі.

А проте Ганні як матері слід бути сміливішою і вибачливішою до Талі.

Ганна пішла в кімнату до неї.

— Талю, ти спиш?

Таля не відповідала, хоча Ганна й була певна, що вона не спить. А втім… нехай спочиває. За цілий день напрацювалась. Ганна поцілувала Талю й перейшла до себе в кімнату.

Крізь відчинене вікно вона довго вдивлялася в пітьму вечора. Силуети дерев стояли в німому спокої, тільки зорі холодно вібрували.

Думки Ганні заглиблювались, рафінувались. У тій зоровій вібрації вона відчувала вже далеку симфонію віків над стомленою землею. Чомусь думала, що серце землі таке саме стомлене, як і в неї. Скільки своїх дітей вона втратила! Скільки прикростей і злочинів перенесла на собі! Але однаково всіх голубить, усім співає колискову спокою й забуття… Всі її діти — однаково нещасливі в своєму ворогуванні й змаганнях, як і вона — мати. Тільки зоряна симфонія звучить закликом до надії, до ясних верховин перемоги, до світляної симфонії землі. І згадала про Ніка. Він мав засвітити серед цієї темної лісової хащі зорі… На момент пройняла розпука за безнадійною втратою. Але ж ні, Ганна не могла жити в безнадії. Вона вірить, що Ніків винахід увійде в життя. Вона досягне цього, навіть якби їй довелося йти на страту. Так, Ніків винахід мусить звільнити землю від дротів, що оплутали її, він засвітить на землі зорі. І це скоро, скоро! Може, тоді справді симфонія «Лісової пісні» забринить живою казкою на землі. Симфонія… Володимир мусить її творити, мусить!