Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»
- Автор: Бура Дар’я, Красовицький Олександр
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9501-5
- Жанр: История
Электронная книга - «Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»». Краткое содержание книги:
Сухі інформаційні рядки зведень проілюстровані свідченнями безпосередніх учасників подій, процитованих з книг-хронік, що вийшли раніше у видавництві «Фоліо». Долучені спогади про загиблих українських вояків, що захищали нашу землю в перші дні, тижні, місяці й роки російсько-української війни, про новітніх героїв, хто заплатив найдорожчу ціну за спокій і добробут українців.
Ця книга — нагадування світовому суспільству про те, що російсько-українська війна триває, і не можна забувати про тих, хто зі зброєю в руках фактично захищає благополуччя Європи.
Другий том «Від першого до другого ‘‘Мінська’’» тритомника «Хроніка війни. 2014—2020» висвітлює події з вересня 2014 року до 20 лютого 2015 року.
Неочікувано Батьківщина Олени теж опинилася в небезпеці, як і в тієї героїні, про яку вона колись читала. Коли в Києві засвистіли кулі над мирними громадянами, Олена, не роздумуючи, не маючи військової освіти, незважаючи на непрофільний цій ситуації диплом з видавничої справи, організувала добровольчий полігон та зібрала біля себе інструкторів, які почали навчати мирних громадян військових дисциплін. Вже за кілька місяців ми мали анексований Крим і ще за місяць — війну на Донбасі. Полігон працював у цілодобовому режимі вже для бійців, які мали виїздити на фронт.
Олена не боялася нічого, ні своїх зрадників, ні ворожих засланців, які їхали прямо до неї на полігон, маскуючись під цивільних. Вона знала, що її життю загрожує небезпека, але охоронці за нею не встигали. Вдома родину теж охороняли бійці. Жінка розуміла ризики, але не збиралася зупинятись.
Якось, працюючи в колі побратимів над черговими завданнями, друзі з козацької сотні Майдану порівняли непримиримість і безстрашність Олени… з махновською Марусею, от тобі й зустріч! От так Олені дали її перший позивний — Маруся, а червоно-чорна братія добровольців дала ще один позивний — Звіробій, так і народилася в історії України Маруся Звіробій.
У 2014 році в Україні війна з Росією набрала страшних обертів. Вороги знову плюндрували мирні землі та знищували українську націю. А після Майдану минули лише кілька місяців, сніг зійшов, і діти мали випускатись зі шкіл та подавати вступні документи до вузів… а на Сході держави лунали вибухи, і в столиці щойно загинуло більше сотні людей.
Марусю запросили до школи виголосити дітям промову в день останнього дзвоника. І Марусі стало боляче, справді боляче, вона вважала винною себе, як і своє покоління. Діти, перед якими вона мала виступити, тепер замість перспектив у рідній державі, отримали ризик загинути, тому, що нікому не було діла до країни, в якій вони виросли. Перед жінкою стояло нове покоління громадян України. І Маруся вибачилася перед ними, вибачилася за себе і за їхніх батьків. За ту небезпеку, до якої призвела спільна бездіяльність. Маруся пообіцяла, що стоятиме тепер на захисті країни, і призвала дітей не повторювати таких помилок, аби їхнім нащадкам не прийшлось відвойовувати свою рідну землю.
Разом зі словами їй хотілося передати новому поколінню й свою нову усвідомлену любов до України.
— Діти, якщо ви не будете цікавитися власною країною, нею зацікавиться хтось інший. А вашим дітям доведеться проливати кров, — виголосила Маруся.
З початком війни на Сході України однією з нагальних проблем стало тренування бійців. Події розгорталися так швидко, що взагалі нетренованих чоловіків відправляли на фронт. І це була велика біда, адже бійці гинули через необачність і відсутність базових правил військової підготовки. Маруся створила групи волонтерів-інструкторів, колишніх військових для тренування бійців. Спочатку ці тренування проводилися для цивільних людей, потім для тих, кого призивали в армію та відправляли на війну.
За рік роботи на Марусиному полігоні побувало кілька тисяч людей.
А згодом добровольці запропонували їй очолити батальйон Добровольчого Українського корпусу «Правого сектора». Маруся вже мала інструкторів, перевірені програми і бійців, і пропозиція лише підкреслила необхідність цієї справи.
Війна нікого не чекала, тож програми тренувань розроблялися індивідуально для кожного солдата чи групи. За рекордно короткі терміни бійці освоювали автомат і стрільбу, тактичну медицину, основи саперної справи та топографію, також встигали пройти курс виживання та рукопашного бою.
Першим командиром з бойової підготовки став Марусин побратим Олександр, якому вона дала позивний Ведмідь. І коли групи з цього полігона потрапляли на фронт, їх так і називали — «Марусині ведмеді».
І ось чудова зустріч. На Марусин полігон приїхав відомий письменник Василь Шкляр, який нещодавно випустив книгу і привіз її з собою в подарунок і нашій отаманці, і її бійцям... Книга ця називалася… «Маруся» і тепер прямісінько лягла в руки Олені, яка дивувалась колись, як молодій жінці стало сміливості воювати й захищати країну нарівні з чоловіками. Пізніше це саме запитають журналісти, а вона не знатиме, як відповісти, і не розумітиме, як хтось може вчинити інакше і не стати в оборону. Адже кожен має бути корисним, бо люди в небезпеці…
У 2015 році, маючи кілька десятків інструкторів, Маруся зрозуміла, що вони здатні тренувати більшу кількість людей, не лише для себе, й, можливо, і до лав Збройних сил України. Вона зустрілася з бойовим командиром 79-ї бригади. Комбат Майк підтвердив необхідність у людях з високим рівнем дисципліни та якісно навчених. Отож вирішили спробувати. І робота пішла ще більшими темпами. За рік команда Марусі на волонтерських засадах підготувала два взводи батальйону десантників. «Марусині ведмеді» тепер з’явились окремим підрозділом на службі за контрактом та по мобілізації. Вже за рік Маруся й сама підписала контракт, і знову провела паралель, відслужила рік у Житомирі, де народилася та воювала останні кілька років свого життя Маруся Соколовська.