Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна
- Автор: Браун Дэниел Джеймс
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7279-36-4
- Переводчик: Любовь Пилаева
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна». Краткое содержание книги:
Друга переносить нас до Німеччини, де Гітлер уже задумав свій найстрашніший план — Другу світову Перш ніж розв’язати війну, він прагне приспати ворога — показати, що Німеччина гостинна, вільна і мирна держава. Задля цього керівництво країни вирішує провести Олімпійські ігри 1936 року, куди, у складі збірної США з веслування, потрапляють наші герої.
Створена на основі реальних подій, книга розповідає про дружбу, вірність і відчайдушну боротьбу добра та зла. А головне — проводить паралелі з сучасним світом, змушує замислитись над тим, що подібний сценарій може повторитися, або навіть вже повторюється, сьогодні.
У наступні кілька днів хлопці встановили рутинний денний розпорядок: погано веслували вранці, а в другій половині дня вирушали до Берліна порозважатися. Їхні олімпійські посвідчення давали їм вільний доступ майже скрізь у місті. Вони сходили на водевіль, відвідали могилу невідомого солдата Першої світової війни і подивилися оперету. Також вони з’їздили на «Рейхсспортфельд» і повернулися звідти глибоко вражені грандіозністю та сучасністю стадіону. Вони проїхались на міській залізниці до центру міста, де всі, крім Джо, який не міг дозволити собі витратити на це 22 долари, купили або замовили фотоапарати «Кодак Ретіна». Ще хлопці прогулялись по Унтер-ден-Лінден, де тротуари були забиті іноземними гостями і німцями з провінцій, понад мільйон яких хлинули в місто останніми днями. Вони купували смажену ковбасу братвурст у вуличних торговців, фліртували з німецькими дівчатами й витріщалися на офіцерів СС у чорних сорочках, які проїжджали повз у блискучих лімузинах «Мерседес». Знову і знову звичайні німці вітали їх, піднімаючи праву руку долонею вниз і викрикуючи: «Хайль Гітлер!» Хлопці узяли за звичай відповідати, теж підіймаючи руки і викрикуючи: «Хайль Рузвельт!» Німці переважно робили вигляд, що не помічали цього.
Вечорами вони поверталися в Кьопенік, де отці містечка, схоже, докладали всіх зусиль, щоб організувати для них вечірні розваги, бажали того спортсмени чи ні. Одного разу ввечері це була виставка дресированих поліцейських собак у замку. Іншого вечора то був концерт. «Це був паршивий оркестр. Усі грали фальшиво», — буркотливо черкнув Роджер Морріс у своєму щоденнику. Джонні Уайт був такої ж думки, вживши слово, що швидко ставало його улюбленим для висловлення незадоволення: «Це було огидно». Скрізь, куди б юнаки не пішли, городяни оточували їх, просили автографи, ніби вони були кінозірками. Спочатку це було кумедно, але незабаром почало набридати. Зрештою, хлопці вечорами орендували човни і гребли навколо замку під дощем у компанії білих лебедів, що курсували тими ж водами, лише щоб отримати бодай трохи тиші і спокою.
Однак не можна було сказати, щоб хлопці були зовсім неохочі до уваги. 27 липня вони розважалися тим, що одягнули свої індіанські пов’язки з пір’ям із острова Гекльберрі на тренування в Грюнау. Результатом стало те, що Джонні Уайт назвав «маленьким бунтом». Німецькі уболівальники скупчилися навколо них, намагаючись хоч одним оком поглянути на тих, хто, як вони наполовину вірили, є членами якогось блідолицього північно-західного племені. Це було, головно, для забави, але також спробою поліпшити моральний дух на човновій станції, що різко підупав.
Човен ще не йшов так швидко, як належало, і хоча більшість хлопців вилікувались від застуди, Горді Адам і Дон Х’юм все ще нездужали. 29 липня Х’юм був надто хворим, щоб веслувати. У дійсності, надто слабким, щоб бодай підвестися з ліжка. Ульбріксон поставив на критично важливу позицію загребного Дона Коя, одного з двох запасних веслярів, яких узяли в поїздку. Але екіпаж був незнайомим із гребком Коя, так само як і той — із веслуванням на цій позиції. Усі разом вони просто не відчували човен.
Ел Ульбріксон почав тривожитись. Коли екіпажі з інших країн прибули до Грюнау, він і Джордж Покок проводили багато часу біля води, спокійно вивчаючи конкурентів. Побачивши, наскільки високодисциплінованими були німці, він починав сприймати їх дуже серйозно. Італійці, четверо з яких були ветеранами екіпажа з Ліворно, що фінішував на дві десятих секунди пізніше від Каліфорнії в олімпійських перегонах 1932 року, також виглядали загрозою. То були великі, витривалі юнаки з робітничого класу, значно старші за його хлопців. Їхній середній вік становив 28 років, а деяким було вже за 30, але всі вони були у відмінній формі. Вони веслували з величезною енергійністю, хоча й мали схильність різко відкидати голови назад і вперед із кожним гребком. Ульбріксон збагнув, що вони, як і німецька команда, ймовірно, субсидувались фашистським урядом, який послав їх на Олімпіаду. Він не був серйозно стурбованим японською командою із Токійського імператорського університету. Вони веслували короткими веслами із малими лопатями у значно меншому човні, завдовжки всього 16 метрів. Такий дизайн був підігнаний під їхні невеликі тіла. У середньому японський весляр важив лише 66 кілограмів. Але вони вразили всіх у Грюнау у свій перший день на воді, коли несподівано показали одну з переваг їхнього меншого розмаху, піднявши ритм із 27 гребків до абсурдних 56 усього за 15 секунд, притьмом збивши воду в білу піну і прискорившись так хутко, що вони виглядали, як висловився Ульбріксон, «наче качки, що намагаються вибратися з води». Австралійська команда повністю складалась із великих, м’язистих поліцейських із Нового Південного Уельсу і, хоча їхня техніка не виглядала досконалою, вони мали запал у своїх дещо завеликих животах, а також добрячу дозу австралійської бойової життєвої позиції, зокрема по відношенню до британського екіпажа.