Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна
- Автор: Браун Дэниел Джеймс
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7279-36-4
- Переводчик: Любовь Пилаева
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна». Краткое содержание книги:
Друга переносить нас до Німеччини, де Гітлер уже задумав свій найстрашніший план — Другу світову Перш ніж розв’язати війну, він прагне приспати ворога — показати, що Німеччина гостинна, вільна і мирна держава. Задля цього керівництво країни вирішує провести Олімпійські ігри 1936 року, куди, у складі збірної США з веслування, потрапляють наші герої.
Створена на основі реальних подій, книга розповідає про дружбу, вірність і відчайдушну боротьбу добра та зла. А головне — проводить паралелі з сучасним світом, змушує замислитись над тим, що подібний сценарій може повторитися, або навіть вже повторюється, сьогодні.
Навідавшись до їдальні, де обслуговуюча компанія «Ллойд» із Північної Німеччини нагодувала їх щедрими порціями страв американської кухні, більшість хлопців розтягнулися на ліжках, читаючи чи пишучи листи додому. Джо вирішив прогулятись і роздивитися, де він є. Юнак швидко почав почуватися так, ніби потрапив у німецьку казку. Для Джо Кьопенік виглядав середньовічним селищем, хоча насправді, багато чого з того, що він побачив, походило із XVIII століття. На вузьких мощених вулицях він проходив повз пекарні, сирні і м’ясні магазини, на кожному з яких висів різьблений або намальований знак ручної роботи, що повідомляв про своє призначення готичним шрифтом: «Backerei», «Kaserei», «Fleischerei». Він пройшов міську ратушу з високою вежею з годинником, стрункими бічними баштами і готичними арками. Музика, сміх і солодкий запах німецького пива долинали з пивного погребка в підвалі будівлі. Він проминув химерну стару синагогу на вулиці Фрайхайт, над загостреним дахом якої підносилась яскрава зірка Давида. Біля південної околиці селища він перетнув міст через рів і підійшов до замку, побудованого прусським князем у 1690 році. За замком він побачив англійський парк. Там хлопець сів на лавку і дивився на Лангер-Зее, туди, де проходитиме маршрут регати в Грюнау, і де його олімпійські надії будуть реалізовані або розбиті трохи більше ніж за два тижні. Сонце майже сіло, небо прояснилось, і озеро розтягнулось перед ним, як поліроване кам’яне плато, сяючи в останніх променях денного світла. Це, думав він, одна з найбільш мирних картин, які він будь-коли бачив.
Він не міг знати про кривавий секрет, який приховував Кьопенік і його спокійні води.
Наступного ранку хлопці прокинулися рано — їм кортіло нарешті вийти на воду. Після сніданку сірий німецький армійський автобус перевіз їх за 5 кілометрів уздовж Лангер-Зее до маршруту регати в Грюнау, де вони виявили, що ділитимуть прекрасну нову цегляну оштукатурену човнову станцію з німецькою національною командою з веслування. Над входом один біля одного висіли американський і нацистський прапори. Німецькі веслярі були ввічливими, але навряд чи захлинулись від радості, побачивши їх. Джорджу Пококу вони видались дещо зарозумілими. Вони були членами веслувального клубу Берліна «Вікінг» і гребли на човні під назвою «Глідер». Загалом вони виглядали трохи старшими за хлопців Вашингтона. Німецькі веслярі мали відмінне обладнання. Вони були в прекрасній фізичній формі і відзначались суворою дисципліною та майже військовою виправкою. На відміну від будь-якого іншого німецького екіпажа на Грюнау цього літа, вони не були індивідуально відібрані нацистською державою. Натомість вони потрапили в німецьку збірну завдяки очевидним досягненням усієї своєї команди. Джордж Покок і Ел Ульбріксон сильно підозрювали, однак, що нацистський уряд значною мірою субсидував їхню інтенсивну підготовку.
Коли хлопці приготувались уперше вивести «Husky Clipper» на Лангер-Зее, фотограф, який заліз під нього, щоб зробити знімок, підвівся занадто різко і вдарився головою об човен, і в його обшивці утворилась довга, тонка тріщина. Човен не можна було експлуатувати, поки Джордж Покок не відремонтує його. Розчарований, Ел Ульбріксон відпустив хлопців, поки Покок чаклуватиме над «Кліпером». Юнаки повернулися в поліцейську академію і поцупили шматочки цукру з кухні, щоб нагодувати поліцейських коней у стайні, але це швидко їм набридло, і вони блукали Кьопеніком під дощем, привертаючи натовп цікавих жителів усюди, куди б не пішли.
Коли Покок відремонтував човен, і хлопці вийшли на воду знову, їхні результати відверто розчарували. Вони показали поганий час, веслували слабко й неефективно. Канадський і австралійський екіпажі, що відпрацьовували спринт, мчали повз них із посмішками на обличчях. «Ми гребли паршиво», — написав Джонні Уайт у своєму щоденнику того вечора. Ел Ульбріксон був такої ж думки. Від того часу, коли звів їх разом в один екіпаж у березні, він ніколи не бачив, щоб вони веслували так погано. Тож вони мали багато роботи, і більшість із них ще мусили скинути значну вагу. Що найгірше, майже всі вони були трохи застуджені, а Дон Х’юм, схоже, мав застій мокрот у грудях, і це тривожило більше ніж нежить. Не додавало ентузіазму й те, що стійкий дощ, який приносив холодний вітер, продовжував дути на Лангер-Зее майже безперервно, а поліцейські казарми незабаром виявилися холодними, і їх наскрізь продував протяг.