Євангелія від Ісуса Христа

Оскільки земля і навіть така її мала частинка, як Палестина, завжди надто велика, щоб на неї вистачило зусиль і трудів однієї людини, Ісус одного дня вирішив розіслати своїх друзів, щоб вони ходили по двоє по містах, містечках і селах і повсюди повідомляли, що Царство Боже близько, щоб проповідували, навчали та напучували людей, як це робив він. А що в результаті він залишився один лише з Марією Магдалиною, бо інші жінки пішли з іншими чоловіками, згідно з уподобаннями тих і тих, він згадав про те, що давно вже збирався навідати містечко Віфанію, що поблизу Єрусалима, й у такий спосіб, якщо нам буде дозволено так висловитися, вбити одним пострілом двох зайців, по-перше, навідавши родину Марії, бо їй давно вже пора було помиритися з братом і сестрою, а йому познайомитися з ними, а по-друге, прийти з усіма своїми друзями в Єрусалим, бо Ісус призначив їм усім побачення через три місяці у Віфанії. Про те, що робили на землях ізраїльських ці дванадцятеро людей, особливо нема чого розповісти, по-перше, тому, що за винятком кількох дрібних подробиць із їхнього життя та смерті, не вони становлять предмет нашої розповіді, а по-друге, тому, що вони — кожен по-своєму та в міру власних здібностей — були наділені лише спроможністю повторювати науку свого вчителя та наслідувати його вчинки, а це означало, що навчали вони того самого, що й він, а от зцілювали людей як хто вмів. Шкода, що Ісус їм категорично заборонив переходити через землі поган і відвідувати міста самарянські, бо цей вияв нетерпимості, особливо дивної та несподіваної в чоловіка, так добре вихованого, позбавив їх можливості полегшити свою майбутню працю, адже Бог виявив очевидне бажання розширити свої володіння і свій вплив, і рано чи пізно їм усе одно доведеться йти не тільки до самарян, а й до поган, чи то тутешніх, чи тих, які живуть у далеких краях. Ісус дав їм доручення зцілювати хворих, воскрешати мертвих, очищати прокажених, виганяти бісів, але, правду кажучи, крім дуже туманних згадок найзагальнішого характеру, історія не зберегла ніякої пам’яті про такі діяння апостолів, якщо вони навіть мали місце, а це з усією очевидністю показує, що Бог обдаровує своєю благодаттю далеко не кожного й навіть найблискучішим рекомендаціям довіряти не квапиться. Коли дванадцятеро знову зустрінуться з Ісусом, вони, безперечно, матимуть, що йому розповісти про свої проповіді, в яких вони закликали до загального покаяння, але їм буде дуже мало чого сказати про свої успіхи в галузі лікування недужих, бо ж не можна справді заносити до таких успіхів вигнання деяких дрібних бісів, таких хирлявих і слабосилих, що не треба докладати надто великих зусиль, аби перегнати їх від однієї людини до іншої. Вони також, безперечно, розкажуть йому, як погано зустрічали їх у краях, що їх не можна вважати поганськими, та в містах, де, либонь, не було жодного самарянина і де вони могли втішити себе тільки тим, що струшували порох зі своїх ніг, так ніби в усіх їхніх лихих пригодах була винна бідолашна пилюка, яку всі топчуть і яка ніколи й нікому на це не скаржиться. Але Ісус наперед розтлумачив, що їм треба робити за подібних обставин, вони повинні зберігати смирення й спокій, адже йдеться про ставлення не до них самих, а до слова Божого, яке вони із собою принесли. Не намагайтеся підшукувати потрібні слова, до вас прийде натхнення й підкаже, щó вам треба в цю мить казати, — так пояснював їм Ісус. А якщо навіть у цьому випадку вас спіткає невдача і з’ясується, що переконливість та обґрунтованість віровчення дуже навіть залежить від того, чиїми устами воно проповідується, то надалі доведеться зробити з цього відповідні висновки.