Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)

Та цього разу чоловік не випив. Коли вже збирався це робити, його очі в сутінках зблудили, глянули поверх лампи, і вона вперше відчула теплий доторк його погляду. Зрозуміла, що до цієї миті чоловік не здавав собі справи в тому, що в домі є ще одна жінка; отож вона стала гойдатися.

Якусь мить чоловік розглядав її з безцеремонною увагою. Може, зумисне нахабно. Спочатку вона зніяковіла, та потім помітила, що цей погляд також їй знайомий і що попри його допитливу і дещо зухвалу настирливість є в ньому багато від пустотливої доброти Ноеля, а також трохи від терплячої і чесної нетямущості його папуги. Тож вона стала гойдатися, думаючи: «Хоча він не той, хто відчиняв залізну хвіртку, та в кожному разі такий, як той». І далі гойдаючись, поки він на неї дивився, вона подумала: «Тато Лаврель запросив би його постріляти кроликів в саду».

Перед північчю гроза посилилась. Та друга підсунула стілець до крісла-гойдалки, і дві жінки сиділи мовчки і нерухомо, споглядаючи на чоловіка, який сушився біля лампи. Розмашиста гілка поблизького мигдалю кілька разів невлад стукнула у вікно, і атмосферу вітальні залило вологою хвилею негоди. Вона відчула на обличчі гострі уколи граду, але не ворухнулася, доки не побачила, як чоловік вилив у склянку останню краплю м’ятного лікеру. Їй здалося, що в цьому видовищі є щось символічне. І тоді згадала тата Лавреля, що воював сам-один: сховавшись у стайні, він косив солдатів уряду з дробовика для полювання на ластівок. І згадала про листа, який до нього написав полковник Авреліано Буендія, і про звання капітана, від якого тато Лаврель відмовився зі словами: «Скажіть Авреліано, що я це зробив не через війну, а для того, щоб завадити цим дикунам з’їсти моїх кроликів». Наче в той спогад вона також вилила останню краплю минулого, що лишалося в домі.