Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)
- Автор: Маркес Габриэль Гарсия
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7654-20-8
- Переводчик: Галина Владимировна Грабовская
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)». Краткое содержание книги:
Тематика п’ятдесяти текстів «Скандалу…» багатосяжна: від політичних переворотів до «особистого Гемінґвея» Маркеса і перукаря президента, від літературщини, привидів минулого й майбутнього та розповіді про те, як пишуть романи, — і до інсайтів, феномену телепатії й таємниці містичної історії, якій він, один із найвизначніших письменників Латинської Америки, не зміг дати назви.
Сухарина Перес
Оплакувати мерця — заняття, яке на атлантичному узбережжі відзначається напрочуд цікавими і чудернацькими нюансами — для уродженців Ла-Сьєрпе є тим, що належить робити не родині померлого, а жінці, яка через покликання і досвід стає професійною жалібницею. Суперництво між тими, хто займається цим ремеслом, набуває надзвичайно тривожних рис і має значно похмуріші наслідки, ніж веселе змагання кавомолів.
Генієм жалібниць серед плакальниць Ла-Сьєрпе була Сухарина Перес, авторитарна і сухоребра жінка, яку, як кажуть, у віці 185 років дідько перетворив на змію. Як і Маркізу, Сухарину Перес проковтнула легенда. Більше ніхто не мав такого голосу, як в неї, більше не народилася серед заплутаних боліт Ла-Сьєрпе жінка, що володіла би такою ж, як у неї, потрясаючою і сатанинською здатністю резюмувати всю історію померлої людини у жалібному стогоні. Сухарина Перес завжди була поза конкуренцією. Коли про неї заходить мова, нинішні жалібниці виправдовують її у спосіб, який одночасно є способом оправдатися самим: «Річ у тім, що Сухарина Перес мала угоду з дідьком».
Театр жалібниць
Плакальниці приступають до діла не для того, щоб тужити за померлим, а щоб ушанувати іменитих гостей. Коли зборище помічає появу когось, хто за своїм економічним становищем вважається в окрузі громадянином виняткових чеснот, сповіщають чергову плакальницю. Те, що відбувається потім, є цілком театральним епізодом: комерційні пропозиції перериваються, юні діви припиняють скручувати тютюн, а претенденти на них — молоти каву; чоловіки, що грають в «дев’ятку», і жінки, що стоять при вогнищах і лавках, обертаються, в мовчанні і сподіванні, до центру двору, де плакальниця, зі зведеними догори руками і драматично перекошеним лицем, збирається голосити. Відтак у довгому і нудному плачі новоприбулий чує історію; з її добрими й поганими митями, з її чеснотами і вадами, з її радощами і печалями; історію померлого, який розкладається в кутку, оточений свинями й курми, горілиць на дошках.
Те, що надвечір було веселим і барвистим базаром, на світанні починає перемінюватись у трагедію. Чан наповнювали не раз, і не раз випивали його мутну сивуху. Тоді утворюються узи бесід, гри і любові. Тугі, нерозривні узи, які назавжди розірвали би стосунки того зачмеленого кагалу, якби в ту мить не спливла зі своєю страхітливою силою досадна важливість померлого. Перед світанком хтось згадує, що в домі є мрець. І наче новина ця розноситься уперше, бо відтак припиняються усі дійства і гурт п’яних чоловіків і зморених жінок розганяє свиней, курей, пересуває дошки з небіжчиком у центр кімнати, аби Панфіло відчитав молитви.
Панфіло — кремезний велет, що трохи збабився, зараз йому десь під п’ятдесят, і тридцять з них він бував на всіх чуваннях Ла-Сьєрпе і відчитував заупокійну за всіма померлими. Перевагою Панфіло, яка зробила його кращим за всіх інших молільників округи, є те, що заупокійна, яку він проказує, її таїнства і молитви, придумані ним самим в результаті оригінального і хитромудрого використання католицької літератури і забобонів Ла-Сьєрпе. Уся заупокійна, охрещена Панфіло, називається «Молитва до Господа нашого Вседержителя». Панфіло, місце проживання якого невідоме і який живе у домі останнього померлого, доки не дістане звістку про нового, стає перед мерцем і піднятою правою рукою веде лік таїнствам. Є мить великих діалогів між молільником і зборищем, яке хором відповідає: «Забери його туди» щоразу, коли Панфіло вимовляє ім’я святого, що майже завжди є його вигадкою. На завершення «Молитви до Господа нашого Вседержителя» молільник дивиться догори, проказуючи: «Ангеле-хранителе, забери його туди». І показує вказівним пальцем на стелю.
Панфіло заледве п’ятдесят років, він дебелий і здоровий, як сейба, але — як свого часу це сталося з Маркізою і Сухариною Перес — уже з легендою довкола шиї.
28 березня 1954 року,
Недільна сторінка, «Ель Еспектадор», Богота
Чоловік приходить у дощ
Часом вона переживала той самий переляк, коли сідала слухати дощ. Чула, як скрипить залізна хвіртка; чула кроки чоловіка на цегляній доріжці і шаркання черевиків по підлозі перед порогом. Багато ночей чекала, що чоловік постукає в двері. Та згодом, коли навчилася розгадувати незліченні шелести дощу, подумала, що уявний гість ніколи не переступить поріг, і призвичаїлась не чекати його. То було остаточне рішення, прийняте в ту буряну вересневу ніч, п’ять років тому, коли вона пустилась в міркування про життя і сказала собі: «З такими темпами я врешті-решт зістарюсь». Відтоді шелести дощу перемінилися, і на зміну крокам чоловіка на цегляній доріжці прийшли інші шурхоти.