Вогняна зима

До цього він дійшов сам.

І вже в сьомому класі фраза: «Не провокуй мене!» стала для нього чимось на зразок чіткої життєвої позиції.

Адже справді, головне — не дражнити, не зачіпати, не діставати. Тобто не робити й не говорити при ньому речей, які для нього особисто неприйнятні. Отже, дратують. Тож після того, громадяни, не ображайтеся за наслідки.

Самі винні.

З огляду на це, улаштовувався в «Беркут» не лише через гарантовану кімнату в гуртожитку, що робило фастівського хлопця киянином із реєстрацією. Не тільки обіцянка розв’язати квартирне питання. «Беркут» наводить порядок. І кожен, хто провокує, цей порядок порушує. Аби відновити статус-кво, бійці-беркутівці й отримують заробітну платню.

Щоправда, гроші Павло Коновал звик діставати за зроблену роботу.

Якщо громадяни порушують не лише заведений порядок, а й певний баланс, коли сильний керує, а слабший — слухняно махає гривою, і не отримують за це належної відсічі, вони знахабніють. Коновал не знав, хто конкретно сказав — безкарність розбещує. Та, дивлячись на погано керовані гурти обурених і агресивних, розумів правоту цих слів.

Хочеш чогось добитися — пиши листа тому начальству, яке здатне розв’язати питання. Стій у чергах. Закуси губи до крові, добивайся свого законним шляхом, для того існують судові інстанції. Але ні, обов’язково треба гуртуватися на вулицях чи майданах, качаючи свої, нікому більше не потрібні права.

Або ось футбольні фанати. Прийшов на стадіон, сів на своє місце, покричав, коли гол. Для чого запалювати вогні чи, ще гірше, лізти битися з тими, хто вболіває за іншу команду? Сусід Коновала, який півроку тому перевівся з Донецька, уболіває за «Шахтар». Сам Павло — за «Динамо», хоч ця команда, чесно кажучи, давно вже не та. І нічого, запросто випивають разом, навіть обнімаються. Співаючи щось старе, добре, з радянського кіно чи репертуару Лепса або Трофима.

Фанатам різних спортивних клубів нема що ділити. Випробувано на собі. Тому гармидер на стадіонах Павло так само вважав провокаціями, народженими повною безкарністю. І тому, намагаючись бодай трохи виправити ситуацію, завжди щедро — до крові — молотив кийком так званих ультрасів. Не розрізняючи, хто за яку команду дере горло.

Тож зараз, коли «Беркут» уже десятий день стримували, дозволяючи цьому строкатому натовпу горлати й стрибати в центрі столиці, Коновал відчував себе виснаженим. Наче не чекав наказу, а всі ці дні без передиху копав у тещі город. Там походжала міліція, без нагляду всю цю підарасню не лишили. Але вони, схоже, відверто знущалися зі стражів порядку.

Коновал бачив це на власні очі. Одного разу, здавши зміну, не спав, як звичайно. Одягнувшись по-гражданці, пішов подивитися на збіговисько зблизька. Чим довше стояв і слухав, тим сильніше стискалися в кишенях кулаки. І повертаючись назад на метро, усю дорогу намагався знайти відповідь: чому, якого хріна, чорт забирай, нема команди? Там же суцільна, махрова провокація…