Король у Жовтому

— Тепер можеш іти, — крикнув я Луїсу. — Ти перестав бути загрозою. Тепер ти ніколи не одружишся з Констанцією, а якщо посмієш одружитися будь з ким у вигнанні, я навідаюсь до тебе, як до лікаря минулої ночі. Містер Вайлд подбає про тебе завтра.

Я розвернувся і стрілою полетів до Південної П’ятої авеню. З криком жаху Луїс скинув свій пояс з шаблею і помчав за мною, наче вітер. Я почув його просто за своєю спиною на розі вулиці Блекер і кинувся до дверей з вивіскою Гоберка. Він заволав:

— Стій або я стріляю!

Але коли він побачив, що я стрімголов побіг сходами, залишивши крамницю Гоберка позаду, він відстав від мене. Я чув, як мій кузен гупає у двері крамниці з несамовитим криком, який міг би розбудити й мертвих.

Двері містера Вайлда були відчинені, тож я заскочив до його помешкання з криком:

— Справу зроблено! Справу зроблено! Хай повстануть нації та побачать свого Короля!

Проте я ніде не міг знайти містера Вайлда. Зайшовши до кабінету, я вийняв зі скрині розкішну корону. Потім накинув на плечі білу шовкову мантію з вишитим на ній Жовтим Знаком і увінчав себе короною. Нарешті я був Королем. Королем по праву у Гастурі, Королем, що знав таємницю Гаяд, чий розум пізнав глибини озера Галі. Я був Королем! Перші сірі проблиски світанку здіймуть бурю, що охопить обидві півкулі. Так я стояв, кожним своїм нервом відчуваючи найвищу напругу, ледь притомний від захвату і величі своїх ідей, допоки не почув стогін чоловіка у темному коридорі.

Я схопив лойову свічку і побіг до дверей. Кішка кинулася на мене, наче демон. Свічка погасла, але ніж летів швидше за звіра. Почувши її вереск, я зрозумів, що лезо знайшло ціль. Якусь мить я слухав, як кішка борсається у темряві, а потім, коли її шал вщух, я запалив лампу і підняв високо над головою. Містер Вайлд лежав на підлозі з роздертим горлом. Спочатку я подумав, що він мертвий, але, придивившись, побачив, як зажеврів зелений вогник у запалих очах, спотворена рука затремтіла, а судома розтягла рот від вуха до вуха. На якусь частку секунди мій жах і відчай поступилися надії, але коли я схилився над ним, його очі закотилися, і він помер. І поки я так стояв, паралізований сліпим гнівом і відчаєм, дивлячись, як моя корона, моя імперія, всі надії і прагнення, саме моє життя перетворюються на прах разом з мертвим наставником, вони прийшли, схопили мене і зв’язали так міцно, що мої жили напнулися, наче мотузки, а голос захрип від нестямних криків. Але я, оскаженілий і стікаючий кров’ю, все ще шаленів поміж них. Не один полісмен відчув на собі мої гострі зуби. Коли нарешті я вже не міг рухатися, вони підійшли ближче. Я побачив старого Гоберка, за ним — похмуре обличчя мого кузена Луїса, а ще далі, у кутку, дівчину — Констанцію, яка тихо ридала.