Кобиздохівські оповісті
Электронная книга - «Кобиздохівські оповісті». Краткое содержание книги:
Це вже зараз нам деякі розумники - і закордонні, і свої власні - дорікають: не так уже вам, українцям, при тій радянській владі жилося, раз ви її терпіли без усякого спротиву. А я, коли це чую, моїх земляків згадую, хай земля їм буде пухом у тій улоговині.
От, знову мене не туди повело. Я ж сплю, у мене смішний сон про хороше і кумедне. Як колись дядько Полікар таки наважився відіслати свою петицію до Москви. Загалом - він їх рвав щоразу, коли дописував, а цю чомусь надіслав. Петицію завернули в область, а з області в район. Викликали не дядька, а бабусю Наталю Артемівну, дядькову тещу. Як справжній кобиздохівський зять, Полікар тещу поважав - на другому місці після Бога. Тому й посилався на неї в петиції, як на головного свідка його величезних революційних заслуг перед комуністичною партією, радянською державою і рідною Кобиздохівкою.
Бабусю прийняли ввічливо і спитали, чи то правда, що у період розкуркулення якийсь класовий ворог вночі з-за року стріляв з револьвера системи «наган» у її зятя. Бабуся довго сміялася, витираючи очі краєчком чорної хустки, а потім сказала:
- Ви вже вибачте йому, люди добрі. Воно у нас, в Кобиздохівці, завжди трохи пришелепувате було. Вже й не знаю, що в ньому моя Ксеня знайшла. До неї бухгалтер з заводу сватався, а вона за оцього от вийшла.
Наталі Артемівні делікатно нагадали, що йдеться все ж таки не про те, хто за кого вийшов, а хто в кого стріляв. І вона з усією безпосередністю пояснила:
- То, видно, хтось, звиняйте на слові, за рогом перднув, а воно таке на себе подумало.
Треба сказати, що районне начальство до поради мудрої тещі прислухалося. З одного боку - зять Полікар омріяну пенсію таки отримав, чим дуже пишався. Бо пенсія на селі тоді була ще більшою рідкістю, аніж власний велосипед. І до Москви, до речі, справно відповіли, що, мовляв, скаргу розглянули, заходів вжили, пенсію призначили. От тільки не вказали, яку. А весь секрет був у тому, що бідний зять за всі свої заслуги перед революцією заробив так звану „статтю три-бе” з пенсійного законодавства. Себто, цитую, „…за станом здоров’я, викликаним хронічним психічним захворюванням”.
Зять Полікар, як не дивно, на цю суттєву обставину не нарікав. Головне ж - пенсія! І отут слід сказати, що хитрість районного начальства за якийсь час йому самому боком вийшла. Бо коли в колгоспі розкрилася така розтрата, що вже аж ніяк кінці в воду не сховаєш, то крайнім вирішили зробити рахівника - якраз дядька Полікара. На що слідчий з області їм так сказав:
- Все, що ви можете зробити - так це поїхати у Кобиздохівку і там привселюдно…
Районне начальство вуха нашорошило, і вже ладне було машину викликати, як слідчий закінчив:
- Привселюдно поцілувати рахівника в дупу. У нього ж інвалідність по статті „три-бе”. Повна непідсудність! Тому - сушіть сухарі для себе. Для початку - за халатність, а там видно буде.
Ну, от і все. Я нарешті дістався ставка і вже чути з очеретів тужні нарікання дядька Полікара і на своє куце рибальське щастя, і взагалі - на суцільне, як казали у нас у Кобиздохівці, невезіння. І сон мій наближається до кінця.
Дядько Полікар невдовзі після тої риболовлі поховає свою тьотю Ксеню, яка згоріла від раку так же стрімко, як і жила: десь за півтора місяці. За якийсь час слідом за своєю дочкою одійшла його теща, Наталя Артемівна, моя бабуся. І у величезній хаті залишиться самотній зять Полікар.
Він ненадовго переживе свою принципову тещу. Перед смертю проситиме, аби нічого не казали швагрові Павлуші та його Марусі:
- Вони ж люди серйозні, зайняті! Нащо їх відволікати… Я вже якось сам помру.
Все! Закінчився сон, а з ним - мій непередбачений ностальгічний відступ.
Щодо внеску Кобиздохівки у реформу збройних сил
Заради об’єктивності слід зазначити, що і в мирний час на кобиздохівських вулицях не те що постріли - вибухи гриміли. І не тільки на обійсті дядька Пічкура. Траплялись у кобиздохівських хроніках випадки значно серйозніші.
Якогось літа, вже за Брежнєва, до Кобиздохівського лісу приїхали воєнні. Покрутилися, політали на вертольоті, переполохавши всіх курей, і зникли собі геть, залишивши, одначе, на лісовій дорозі смугастого шламбона, а коло нього великого намета з кількома солдатиками і молоденьким прапорщиком. Вони й завертали всіх кобиздохівців од лісу, оголосивши, що це тепер «запрєтна зона».