Маха гола
- Автор: Ибаньес Висенте Бласко
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Віктор І. Шовкун
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Маха гола». Краткое содержание книги:
Не знайшовши спільної мови із співвітчизниками, які не злюбили новачка за різку вдачу, простацьку мову та чесність, що спонукала його відмовлятися від замовлень гендлярів живописом, Реновалес став шукати друзів серед художників з інших країн. Невдовзі він зажив великої популярності у колах космополітичної молоді живописців, які жили в Римі.
Завжди жвавий і життєрадісний, веселий і товариський, він був бажаним гостем у студіях на Віа Баббуїно, у шоколадних крамничках та кав’ярнях бульвару Корсо, де любили збиратися художники з багатьох країн.
У свої двадцять років Маріано був справжнім атлетом, гідним нащадком того богатиря, який від світання до смерку клепав молотом по залізу в далекому куточку Іспанії. Якось молодий англієць, Реновалесів друг, прочитав на його честь уривок з РаскінаРаскін (Рескін), Джон (1819—1900) — англійський теоретик мистецтва, критик, публіцист. В своїх працях «Сучасні живописці» (1843—1860), «Сім світочів архітектури» (1849) та ін. розвиває концепцію єдності краси й добра, з позицій романтизму виступає з критикою капіталістичної цивілізації, ворожої мистецтву як синтезу природи, краси та високої моралі., що починався зі слів: «Пластичні мистецтва атлетичні по своїй суті». Каліка, напівпаралітик може бути великим поетом або музикантом; але щоб стати Мікеланджело чи Тіціаном, треба мати не тільки високу душу, а й могутнє тіло. Леонардо да Вінчі гнув у руці підкову; скульптори доби Відродження, мов титани, обтесували своїми руками брили граніту і стругали різцем тверду бронзу; великі художники часто були також архітекторами і, ковтаючи пилюку, пересували важезні камені... Реновалес замислено вислухав слова великого англійського естета, думаючи про те, що й у нього могутня душа в атлетичному тілі.
Маріано в розквіті своєї юності схилявся тільки перед чоловічою силою та вправністю і не жадав інших розваг. Радий, що в Римі було простіше простого знайти натурницю, він приводив до себе в студію якусь чочару, роздягав її і з насолодою змальовував жіноче тіло. Сміявся веселим і гучним сміхом доброго велетня, розмовляв із жінкою невимушено, так само, як із тими дівчатами, які зустрічались йому, коли він увечері повертався сам-один в Іспанську академію; але щойно закінчував малювати, наказував натурниці одягатись і... гайда на вулицю! Він був цнотливий тією цнотою, яка властива лише здоровим і дужим чоловікам. Маріано обожнював людське тіло, але тільки й прагнув що переносити на полотно його форми. Відчував огиду до тваринного парування — без любові, без взаємного потягу, — до випадкових зустрічей, коли чоловік і жінка дивляться одне на одного з острахом і внутрішньою осторогою. Єдине, чого він хотів — це вчитися, а жінки тільки перешкода на шляху до великих задумів. Надмір енергії він витрачав у атлетичних розвагах. Любив приголомшити товаришів своєю силою, і після кожного з таких подвигів почував себе свіжим, збадьореним, спокійним, ніби щойно викупався. Фехтував на Віллі Медічі з художниками-французами; брав уроки боксу в англійців та американців; вибирався з німецькими художниками в ліс поблизу Рима, на далекі прогулянки, про які потім не один день точилися розмови по кав’ярнях Корсо. Перехиляв з товаришами безліч келихів за кайзера, якого не знав і до чийого здоров’я йому було байдужісінько; горланив могутнім голосом традиційне «Gaudeamus igitur»«Радіймо» (лат.) — середньовічний студентський гімн., тоді обхоплював за стан двох дівчат-натурниць, що брали участь у прогулянці, носив їх, мов пір’їнки, по всьому лісі, потім легко опускав на траву. І щасливо всміхався, коли добродушні німці — у своїй більшості кволі або короткозорі — щиро захоплювалися його силою, порівнювали його із ЗігфрідомЗігфрід (Сігурд) — герой давньогерманського епосу, втілення краси та мужності. та іншими героями-богатирями своєї войовничої міфології.
Якось на карнавалі іспанці влаштували кавалькаду з «Дон-Кіхота», і Маріано виступив у ролі кабальєро ПентаполінаПентаполін Гарамантський — персонаж рицарських романів. В першій частині роману «Дон-Кіхот» Сервантеса (розділ XVIII) героєві замість стада баранів ввижаються війська Пентаполіна та його ворога імператора Аліфанфарона., «рицаря з закасаним рукавом». Під гучні оплески та вигуки натовпу, що вирував на Корсо, їхав, випроставшись у сідлі, красень-паладин, показуючи величезний тугий біцепс.