Джури і підводний човен
- Автор: Рутківський Володимир Григорович
- Серия: Джури #3
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-015-2
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Джури і підводний човен». Краткое содержание книги:
У цьому романі Володимир Рутківський знову постає блискучим оповідачем і чарівником слова.
На тебе, любий читачу, чекають неймовірні пригоди, шалені звитяги і нові відкриття.
Разом з героями роману ти оборонятимеш Київ, перепливеш неприступні дніпровські пороги, розвідаєш таємниці підземної Хортиці, штурмуватимеш Очаківську фортецю.
Ти також дізнаєшся, як Санько допоміг Грицикові стати непереможним воїном-характерником, чому Демко Дурна Сила знову змінив своє прізвисько, і як Телесикові з Чорториєм вдалося винайти підводний човен і перепливти на ньому Чорне море. А небезпеки… На те вони й небезпеки, аби їх долати.
На жаль, чудовий художник нашої трилогії Максим Паленко так перейнявся характерництвом, що в пошуках нових вражень вирушив у суворі козацькі мандри, у яких зламав собі руку, і не встиг у призначений час завершити всіх ілюстрацій...
— Он там… Бачите, щось схоже на кінних? А щойно на тому місці нічого не було…
Чауші придивилися. І справді, майже за сотню кроків від них бовваніло щось, схоже на дві кінні постаті. Постаті стояли боком до сторожі і кудись пильно вдивлялися. На роз’їзд вони, схоже, не зважали.
— Гей, чиї будете? — вигукнув старший роз’їзду.
Постаті не відповіли. Вони навіть не поворухнулися. І якби сторожа не була переконана, що хвилину тому цих постатей не було, вона б сприйняла їх за якісь чудернацькі кущі.
Сторожа нерішуче перезирнулася. Тоді старший кивнув двом чаушам і ті повільно рушили до підозрілих постатей.
Решта, тримаючи луки напоготові, завмерла.
— Гляньте! — знову пролунав приглушений вигук.
Сторожа здивовано закліпала очима. І було від чого: зненацька, в один змиг ока, те, що вважалося постатями кінних, щезло. Але не зовсім — коні виднілися як і раніше, а от їхніх вершників наче язиком хтось злизав.
Ординці міцно зажмурилися і знову розплющили очі. Ні, нічого не змінилося. Перед ними, як і раніше, виднілися обриси коней.
— Що б це могло бути? — прошепотів хтось.
Нараз позаду почувся здушений зойк, що перейшов у хрипіння. Ординці рвучко озирнулися. Двійко задніх чаушів безвільно сповзали з коней, а по землі стелилися, віддаляючись, дві сірі тіні.
Якусь мить ординці з жахом споглядали непорушні тіла своїх товаришів. А коли схопилися за стріли — сірі тіні вже розчинилися в імлистій темряві.
А ще за мить зниклі вершники, начебто нічого й не сталося, знову завиднілися на своїх конях.
— Вовкулаки! — вереснув старший і кинувся до табору. — Тривога!
В ординському таборі спалахнули багаття, здійнявся галас. За хвилину на поміч сторожовому роз’їздові кинулися десятки кінних.
І лише тоді непорушні до того постаті дивних вершників ворухнулися і тут же розчинилися серед снігів.
— Молодці, хлоп’ята, гарно попрацювали, — похвалив Грицик Сирітку та Куцого, що наздогнали їх.
Вовчики поглянули на нього і заметляли хвостами. З їхніх гострих писків скрапувала на сніг кров.
ПАСТКА
Удосвіта козаки вибралися з Дівичок. А коли розвиднілося, Богдан Глинський разом з Колотнечею та Швайкою вже стояли на зарослому пагорбі неподалік від Переяслава. Звідсіля ординський табір було видно, мов на долоні. Як і звечора, яскраво палали багаття, а в усі боки сполошеним вороняччям гасали вершники.
— Що це з ними? — здивувався Колотнеча.
— Мабуть, хтось потривожив їх уночі, — здогадався Швайка. — Це часом не ваша робота? — повернувся він до Грицика з Саньком, що саме піднімалися по крутосхилу. Від їхніх коней димувала пара.
Грицик зупинився поруч зі Швайкою, поглянув на неспокійне татарське стійбище і вдоволена посмішка спливла на його обличчі.
— Та ми нічого такого ніби й не робили, — відказав він. — Правда ж, Саньку?
— Авжеж, — підтвердив товариш. — Це все наші вовкулаки постаралися…
І він кивнув на Куцого та Сирітку, що з висолопленими язиками трюхикали слідом за ними.
— Вовкулаки? — недовірливо перепитав Глинський.
— Та вони, хто ж іще, — зумисне байдужим голосом почав Грицик. Проте не втримався і збудженим голосом додав: — Боже, ви тільки послухайте, чого Санько навчив наших вовчиків!
Колотнеча вислухав Грицикову оповідь з роззявленим ротом. Та й у решти час від часу в очах спалахували веселі вогники. Коли Грицик замовк, Колотнеча заздро зітхнув:
— Шкода, що мене з вами не було!
— Нічого, тобі теж знайдеться робота, — заспокоїв його Глинський і повернувся до Швайки. — То як ти гадаєш, з чого сьогодні розпочнемо?
Колотнеча здивовано поглянув на Глинського: не часто доводилося йому чути, щоб староста черкаський звертався до когось за порадою.
Швайка перевів погляд з ворожого табору на стовбур найближчої сосни. По ньому рудою блискавкою промайнула білка.
— Тепер їх зненацька не заскочиш, — в задумі відказав він. — Тож гадаю, що й нам нема рації ховатися…
— Чи триматися гурту, — підхопив Глинський. — Треба їх смикати за хвіст і за гриву, щоб і забули, навіщо прийшли… Отже, так: ти зі своїми хлопцями лаштуєш засідку он під тим лісом…
Швайка поглянув туди, куди показував Глинський, схвально хитнув головою.
— Кращого місця не знайти, — сказав він. — Там широка дорога на Циблі. І ліс підковою…
— Саме це я й мав на увазі, — кивнув Глинський. — А я зі своїми козаками спробую подражнити татарів. І коли вони поженуться за мною, я виведу їх під стріли та шаблі твоїх хлопців… Звісно, мої теж не з боку дивитимуться, — додав він.