Джури і підводний човен

Як і слід було чекати, чауші на кригу не пішли. Зупинилися й переслідувачі. Але варто було татарам розвернути своїх коней до Переяслава, як невідомі нападники знову почали їх переслідувати. Трохи згодом Леміш зауважив у ординському війську якийсь рух — мабуть, то збиралися тисяцькі й сотники, аби порадитися, як бути далі. Проте, схоже, єдиної думки вони не дійшли, бо коли роз’їхалися знову, напад на переяславські мури не відновився.

Тим часом червоне сонце сідало за Дніпро і землю огортали сутінки. Вороги повертали кожен до свого табору. Незабаром на всьому обширі спалахнули десятки вогнищ — татарських і переяславських.

Козаки Швайки та Богдана Глинського відійшли до великого села Дівички, яке татари ще не пограбували. Проте куліш заходилися варити не по хатах, а на лузі серед численних багать. Бо ж на людях не тільки краще татарів бити, а й смачніше їсти куліш.

Козаки сиділи впереміж, і не рахувалися, хто черкаський, а хто золотоніський чи ще якийсь. Вони не приховували радості.

— А ми, дурні, боялися, — мовив один з канівецьких, дмухаючи на ложку з кулешем. — А воно, знаться, не такий страшний біс, як його малюють.

— Це ти боявся, — відказав йому Володко Кривопичко. Тепер це був такий кремезняк, що від колишнього Володка лишилося хіба саме прізвище.

Староста черкаський, як і всі козаки, сидів біля одного з кострищ. Поруч з ним, по-татарському підібгавши під себе ноги, влаштувався Швайка. Останню добу вони, здається, не відходили один від одного. Хіба що сьогодні на світанні розійшлися: Швайка зі своїми людьми вдарив від Семидубів, а Глинський з черкасцями — від Хацьок.

— Твої скількох поклали? — запитав Глинський і невдоволено глипнув на вайлуватого кашовара, що неспішно чаклував біля казана і у відповідь лише стенув плечима: мовляв, гарний куліш поспіху не визнає.

— Коли відходили, то нарахували не менше п’яти сотень, — відказав Швайка, роздумуючи, чи не прогадав він, бува, з вогнищем. Он біля інших хлопці вже сьорбають куліш, аж за вухами лящить.

— У мене теж не менше, — мовив Глинський. — А ще мої хлопці схопили одного їхнього сотника і той сказав, що під Переяславом зібралося більше тумена.

— Щось ми цього не відчули, — усміхнувся Швайка.

— Атож, — згодився Глинський. — Справа не в тім, скільки їх, а в тому, що ординці розгубилися. Тож тепер треба засмикати їх так, щоб вони не знали, у який бік кидатися.

Швайка кивнув на знак згоди. Глинський пропонував те, що зазвичай чинив на своєму черкаському порубіжжі: йти не щільною лавою, а, довідавшись про основний напрямок руху орди, розбитися на сотні, ба й десятки, воїнів і безнастанно шарпати втомленого далекою дорогою ворога, аж доки той не кинеться навтікача. А тоді на свіжих конях усістися йому на плечі…