Джури і підводний човен
- Автор: Рутківський Володимир Григорович
- Серия: Джури #3
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-015-2
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Джури і підводний човен». Краткое содержание книги:
У цьому романі Володимир Рутківський знову постає блискучим оповідачем і чарівником слова.
На тебе, любий читачу, чекають неймовірні пригоди, шалені звитяги і нові відкриття.
Разом з героями роману ти оборонятимеш Київ, перепливеш неприступні дніпровські пороги, розвідаєш таємниці підземної Хортиці, штурмуватимеш Очаківську фортецю.
Ти також дізнаєшся, як Санько допоміг Грицикові стати непереможним воїном-характерником, чому Демко Дурна Сила знову змінив своє прізвисько, і як Телесикові з Чорториєм вдалося винайти підводний човен і перепливти на ньому Чорне море. А небезпеки… На те вони й небезпеки, аби їх долати.
На жаль, чудовий художник нашої трилогії Максим Паленко так перейнявся характерництвом, що в пошуках нових вражень вирушив у суворі козацькі мандри, у яких зламав собі руку, і не встиг у призначений час завершити всіх ілюстрацій...
Зблиснули шаблі, затанцювали в шаленому танку коні. Світ для Бурумбея зменшився до розмірів вершника, що підводився на стременах. Темник загородився ятаганом від його шаблі і тут же різко викинув уперед свою. Відчув, як вона увійшла в щось м’яке, беззахисне.
— Чудовий удар, шановний! — захоплено вигукнув Тамаз. Проте за мить його довга кабаняча щелепа нажахано відвисла. Бурумбей озирнувся і побачив, як його чауші зграєю сполоханих горобців розлітаються на всі боки. На них налітав той, перед ким татарський Степ трепетав чи не найбільше, — на них налітав сам вовкулак Швайка. Той, котрого минулого літа прив’язали до хвостів диких жеребців, а він усе ж викрутився. Мало того, забрав життя двох сотень найкращих воїнів на чолі із самим Басман-беком. А тепер знову вигулькнув невідомо звідкіля…
Темник незчувся, як його рука смикнула повід, і слухняний кінь кинувся навперейми Швайці.
— Гей, ти! — гукнув він.
— А, сам темник Бурумбей! — розпашіле обличчя Швайки розпливлося в посмішці.
Вони зітнулися межи повалених шатрів. Дзенькнули шаблі, коні звелися дибки.
— Це вкотре ми зустрічаємося? — поцікавився Швайка, відводячи могутній удар темника зверху.
Бурумбей вищирився. Зі Швайкою, який колись звався Карачобаном, вони таки не раз стикалися у двобоях, що їх затівав Басман-бек. І щоразу розходилися ні з чим.
— Здається, оце вп’яте, — відказав Бурумбей, приміряючись для наступного удару. — І, сподіваюся, востаннє.
— Я теж такої думки, — посміхнувся, мов найдорожчій людині, Швайка. Нараз його шабля пройшла по дотичній до шаблі супротивника і глибоко врізалася в наплічники. Бурумбей похитнувся. Швайка розмахнувся для завершального удару, проте наперед вихопився вірний Тамаз і перехопив удар на свою шаблю. Інший тургауд схопив темникового коня за повід і потягнув подалі від місця сутички.
Татари на мить сторопіли. Тоді дехто позадкував.
— Зупиніться! — люто вереснув один з тисяцьких. — До мене, собачі душі!
Проте його вже ніхто не слухав. Один за одним чауші розвертали коней. Зупинити їх не могла ніяка сила. Того, хто вигулькнув перед ними, вони боялися значно більше, ніж погроз, канчуків своїх начальників і навіть їхніх шабель.
Сонце вже відштовхнулося від обрію, коли козаки почали повертатися до покинутих татарських гарб та шатрів. Богдан Глинський нахилився, захопив рукою жмут сухого бадилиння і витер ним закривавлену шаблю. Десь у битві з нього злетіла шапка і тепер він їхав голомозий, з довгим чубом за вухом, і його темні, ледь косуваті очі охоплювали все бойовисько.
До нього підскочив на коні розчервонілий Швайка.
— Гарна робота, князю! — вигукнув він. — Радий був битися під твоєю рукою!
— Та яка там моя рука, — відмахнувся князь, проте стримати вдоволеної посмішки не зміг.
— Ні, князю! — заперечив Швайка. — Не кожен зважиться отак, без роздумувань, повести своїх людей на таку орду…
— А в нашому ділі без ризику не обійдешся. То, кажеш, скільки їх було?
— Тисяч до десяти, князю. А може, й більше.
— От бач. Якби ти сказав мені про це перед битвою, я ще добряче подумав би, чи варто затівати цю справу.
І вони, не стримуючись, зареготали на весь степ.
До них один за одним під’їздили розхристаний Байлем, розпарений Санько і все ще оголений до пояса Грицик. Його тіло також парувало.
— Ну й дали ми їм перцю! — вигукнув Грицик. — А ти, князю, славно рубаєшся!
Останнім під’їхав Федір Колотнеча.
— Які втрати? — запитав його Глинський.
— Маємо півсотні вбитих, — спохмурнів Колотнеча. — І десь сотню поранених. А от кримчакам дісталося більше, — і він не втримався від посмішки. — Близько двох тисяч залишилося на снігу. От що значить напасти зненацька!
— Це правда, — згодився Глинський і повернувся до решти. — Що ж, друзі, повоювали ми славно, тож час і перекусити. Бо після бою на мене нападає такий голод, що власного кожуха ладен згризти.
Проте перекусити не довелося. Нараз хтось голосно вигукнув і показав на захід. Від обрію чвалом котив якийсь вершник. Та, угледівши стількох людей, він почав уповільнювати біг свого коня, аж доки той зупинився.
Схоже, вершник вагався — наближатися йому чи, навпаки, розвертатися назад.
— Грицику, — звернувся Швайка до свого колишнього джури. — Ану перебіжи до нього та дізнайся, що йому потрібно…
— Це я з радістю, — згодився Грицик. — Та спочатку дайте накинути щось на плечі. Бо він може подумати, ніби я хочу його роздягти…