Червона трава
- Автор: Виан Борис
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", 1994, №4
- Переводчик: Владислав Борсук
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Червона трава». Краткое содержание книги:
Віан витворює свій власний образ дійсності, що спирається не так на реальний досвід, як на певний «культурний код». Його химерна, пародійно-гротескова проза вводить читача в особливий фантастичний світ, який, проте, щонайтісніше співвідноситься з навколишньою дійсністю, а його умовні, маріонеткові персонажі відзначаються разючою людською вірогідністю своїх перечувань. Можливо, не кожному читачеві заімпонує така вигадлива письменницька манера, однак познайомитися з цим своєрідним явищем літератури, безперечно, має бути цікаво.
Вольф підійшов ближче. Обличчя в старого виявилося зморшкувате, як спущена червона кулька. А ще він був власником величезного носа з вражаючими ніздрями, що заросли кустратим волоссям, а також кошлатих брів над променистими очима та лискучих вилиць, схожих на маленькі яблучка чи великі ґудзики. Його волосся, підстрижене йоржиком, нагадувало щітку для чесання вовни. Долоні покручених рук з квадратовими нігтями спочивали на колінах. Усе вбрання чоловіка становили купальні труси старожитного крою у біло-зелену смужку та широкі сандалі на зроговілих ногах.
— Мене звати Вольф, — сказав Вольф. — А вас — так, як тут написано? — І він вказав на мідну табличку.
Старий ствердно кивнув.
— Пан Бісер — це я, — мовив він. — Власного персоною. Леон Абель Бісер. Тепер ваша черга, пане Вольфе. Побачимо-побачимо, що ви нам повідаєте.
— Я й сам не знаю, — сказав Вольф.
Старий глянув на нього здивовано й трохи поблажливо, мов людина, до якої повертається її ж запитання і яка геть не готова до такого відскоку.
— Звісно-звісно, ви ж не знаєте, — сказав він.
Бурмочучи щось собі в бороду, він витяг невідь-звідки стос карток і заходився їх переглядати.
— Подивимось-подивимось… — приказував він. — Пан Вольф… ага… народився… дуже добре, йдемо далі… Інженер… так-так, все просто чудово… А скажіть мені, пане Вольфе, чи не могли б ви нам дрібненько розповісти про перші прояви у вас нонконформізму?
Вольфові дід здавався трішки кумедним.
— Навіщо?.. І чому вас зацікавило саме це? — нарешті спитав він.
— Ой-цой-цой, — зацмокав старий. — Нічого, дарма, гадаю, вас учили не так відповідати на запитання.
Він ужив тон, як до співрозмовника з виразними ознаками неповноцінності.
Вольф повів плечима.
— Не розумію, чим це могло вас зацікавити, — сказав він. — Тим більше, що я ніколи не висловлював протесту. Коли це мені вдавалось, я тріумфував. І, навпаки, просто не визнавав речей, які, на мою думку, чинили б мені спротив.
— Не визнавали, але не настільки, щоб не знати їх, — заперечив старий. — Вони досить вам відомі, аби вдавати, що ви їх не знаєте. Ну ж бо, спробуйте, не розпорошуючись на загальники, відповісти чесно. Може, вам чинило спротив усе?
— Добродію, — мовив Вольф, — я не знаю ні хто ви, ні за яким правом розпитуєте мене про це. А що я до певної міри намагаюсь бути ґречним з людьми літніми, то хотів би відповісти вам просто. Отож, я тверджу, що міг об’єктивно оцінити будь-яке вороже мені явище, а з цього випливає, що ніколи не боровся з тим, що чинило мені спротив, оскільки розумів — протилежний погляд всього-на-всього зрівноважує мій і суб’єктивно нема між чим вибирати. Ось як воно було.
— Це вже ви вхопили через край, — сказав старий. — За моєю картотекою вам, однак, доводилось мати суб’єктивні, як ви їх називаєте, причини і робити вибір. Так-так… стривайте… ось я знайшов одну ситуацію.
— Грав у цю орлянку, — сказав Вольф.
— От бачите! — викрикнув старий збриджено. — Ви мені просто огидні. Може, кінець кінцем скажете, навіщо ви сюди прийшли?
Вольф подивився праворуч, ліворуч, шморгнув носом і нарешті наваживсь:
— Аби визначитись.
— Дуже добре, — сказав пан Бісер, — я саме це й роблю, а ви мені стромляєте палиці в колеса.
— Ви дуже безладні, — сказав Вольф. — Я не можу вивалювати все жужмом, та ще й невідомо кому. У вас ні складу, ні ладу. Вже десять хвилин, як ви мене допитуєте, а ми ще не просунулись ні на крок. Мені потрібні точні запитання.
Пан Бісер погладив широку бороду, опустив голову і спідлоба суворо зиркнув на Вольфа.
— Бачу, з вами доведеться попопріти. Отже, на вашу думку, я ставив запитання навмання, без попереднього плану?
— Само собою, — сказав Вольф.
— Ви знаєте, що таке жорно? — спитав пан Бісер. — Уявляєте собі, як воно зроблене?
— Я не спеціалізувався на жорнах, — відповів Вольф.
— Жорно складається із зерняток абразиву — робочого матеріалу — і сполучної речовини, що фіксує їх і має випрацьовуватись швидше, ніж піщинки абразиву, так, щоб ті виходили на поверхню. Ясна річ, труть збіжжя кристалики, але сполучна речовина теж відіграє не останню роль — без неї ми мали б просто купу лискучих міцних уламків, окремих і нікому не потрібних, на зразок збірки афоризмів.
— Добре, — сказав Вольф, — і що далі?
— Далі, — відповів пан Бісер, — я маю план, і це свята правда, за яким я ставитиму вам важкі й гострі запитання, але той соус, під яким ви мені подаватимете факти, мені не менш важливий, ніж вони самі.
— Зрозуміло, — сказав Вольф. — Розкажіть мені трохи про цей план.