Червона трава
- Автор: Виан Борис
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", 1994, №4
- Переводчик: Владислав Борсук
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Червона трава». Краткое содержание книги:
Віан витворює свій власний образ дійсності, що спирається не так на реальний досвід, як на певний «культурний код». Його химерна, пародійно-гротескова проза вводить читача в особливий фантастичний світ, який, проте, щонайтісніше співвідноситься з навколишньою дійсністю, а його умовні, маріонеткові персонажі відзначаються разючою людською вірогідністю своїх перечувань. Можливо, не кожному читачеві заімпонує така вигадлива письменницька манера, однак познайомитися з цим своєрідним явищем літератури, безперечно, має бути цікаво.
— Все готове?
— Так, — відказав Лазулі. — Кабіна порожня, елементи на місці.
— Починаймо? — спитав Вольф.
— Ще хвилин п’ять-шість, — мовив Лазулі. — Як ви, протримаєтесь?
Його невеселий тон діткнув Вольфа.
— Не бійся, — сказав він, — я протримаюсь.
— Ви впевнені? — спитав Лазулі.
— Більше ніж будь-коли, — відповів Вольф. — Хоча зовсім не вірю в успіх спроби. Знову буде, як і того разу.
— А що було того разу?
— Нічого, — сказав Вольф. — Скінчилося, й нічого не було. Лишилось тільки розчарування. Та все ж, як не крути… а скільки можна бути прикутим до землі?
Лазулі важко ковтнув слину.
— У всіх є свої маленькі прикрощі, — сказав він. І знову йому перед очима постав чоловік, що дивився, як він цілує Грайвесну.
— Авжеж, — погодився Вольф і звів очі. — Цього разу я спробую вийти, — сказав він, дивлячись на Лазулі. — Звідти все має здаватись інакшим.
— Однак це не так-то й безпечно, — промимрив той. — Будьте обережні, вам може не сприяти вітер.
— Проб’ємося, — сказав Вольф, і зовсім не до діла докинув: — Ти кохаєш Грайвесну, вона — тебе. Що вам заважає?
— Майже ніщо… — відгукнувся Лазулі непевно.
— В чому ж річ?
Він би й сам хотів пристрасно закохатись. Але спочатку він побачить, що «там». Це розставить усе на свої місця.
Вольф одчинив двері кабіни, зайшов досередини і руками в рукавицях узявся за поруччя. У пучки вдарила вібрація двигуна. Вольф здавався собі павуком у чужому павутинні.
— Час, — попередив Лазулі.
Вольф кивнув головою і машинально прибрав стартову позу.
Сталева ляда клацнула над головою, і в кліті піднявся вітер. Попервах був легенький, тоді погустішав, як олія на морозі, тоді зненацька змінив напрям і шугнув Вольфові в обличчя. Вольф щосили притиснувся до перетинки і відчув щокою холод мертвої криці. Дихав у сповільненому ритмі, щоб зберегти сили. Кров у жилах пульсувала ритмічно.
Вольф не квапився подивитися собі під ноги. Мав краще призвичаїтись і не дозволяв собі розплющувати очі, хоча стомлена голова вже не раз хилилась донизу. По боках у нього з очкура звисало два шкіряні просмальцьовані ремінці, що закінчувались металевими гачками, які він чіпляв за кільця, коли хотів дати рукам відпочинок. Він став засапуватись, у колінах з’явився біль. Вітер послабшав. Пульс у Вольфа прискоривсь, і він відчув, як його легені заповнює порожнеча.
Раптом на правій підпірці Вольф уздрів темно-лискучий слід, наче патьоки поливи на опуклих боках гладишки. Він зачаїв дух, накинув гачки ремінців і обережно торкнувся того сліду. Речовина нагадувала смолу. Він звів руку до світла й подумки відзначив, що та крапля зчорна-червона і з пальця не збігає. Вона видовжилась, мов груша, потоншала і раптом зірвалася з пучки, наче олія. Чомусь Вольфові стало бридко. Тамуючи нудоту, він вирішив протриматись іще хвилину, поки втомлені тремтячі ноги змусять його спинитись остаточно.
Вольф насилу дотяг до кінця терміну й знову накинув гачки. Тепер він уже цілком розслабивсь і м’якою лялькою завис на своїх шкіряних стрічках. Під вагою тіла очкур глибоко врізавсь у ребра. Долі, в кутку кліті, й досі ліниво збігала ота червона рідина, виписуючи на криці звивистий слід. Якби не локальні потовщення, що виказували її рух, і не гра світла й тіні по всій її довжині, то здавалося б, що рідина мертва.
Вольф переждав. Розгуляне серце заспокоїлось. М’язи звикли до пришвидшеного ритму дихання. У кліті, крім нього, нікого не було, і без репера він не міг визначити напрямок руху. Вольф відлічив ще хвилину. Пальці відчували крізь рукавиці хрустку паморозь, якою почала вкриватись кабіна. Стало ясно як удень. Дивитись було боляче, аж виступали сльози. Він опустив одну руку, другою насунув на очі захисні окуляри, які до цього спочивали на шоломі. Коли перестав кліпати, біль минув. Навколо було як в акваріумі.
Він нерішуче позирнув собі під ноги. Від карколомного нахилу оманливої підлоги забивало дух. Вольф стояв у центрі сферичного двокутника, одна з вершин якого губилась у небі, а друга гостро стриміла з ями.
Стримуючи нудоту, з заплющеними очима, він навпомацки відчепив гачки, повернувсь і спиною притулився до стіни. У новому положенні знову прив’язався ременями і, розсунувши ноги, наваживсь підняти повіки. Кулаки були як каміння.
Із захмарної далечини падали лискучі доріжки невловного пилу, і там, у безконечності, трепетало нереальне, пронизане блідими променями небо. Вольфове обличчя обливалось холодним потом. Ноги тремтіли, і було то не від вібрації двигуна. Методично, помаленьку, він знов опанував себе.