У нетрях темнолісу
- Автор: Стюарт Пол, Рідел Кріс
- Серия: The Edge Chronicles: Twig Saga #1
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга - Богдан
- ISBN: 966-692-259-2
- Переводчик: Анатолій Саган
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «У нетрях темнолісу». Краткое содержание книги:
Про неймовірні пригоди Живчика у нетрях Темнолісу і йдеться у першій книжці «Легенд Світокраю».
Ілюстрації Кріса Рідела
Переклад з англійської Анатолія Сагана
— Я не хотів… — почав був Живчик, та помахом криваво-червоної руки Ма-Татум змусила його замовкнути.
— Ніколи не легковаж Темнолісом, — застерегла вона. — Злегковажиш — не проживеш і п’яти хвилин, — тут вона приступила до хлопця і лагідно стиснула його руку: — А тепер — іди відпочивай.
Живчикові не треба було повторювати двічі. Слідом за Хрящем і Жилявкою він вийшов із хижі й подався з ними через сільський майдан до спільних гамаків. Напнуті трикутником між усохлими деревами, гамаки весь час, поки вони п’ялися вгору, м’яко погойдувалися туди-сюди. Живчик був уже такий розморений, що очі йому мало не злипались на ходу. Слідом за Хрящем він ліз драбиною, приставленою до стовбура одного з дерев.
— Це наш, — сказав Хрящ, коли вони добралися до найвищого гамака. — Отут твоя постіль.
Живчик кивнув головою.
— Дякую, — сказав він. Ковдра, що залишила для нього Ма-Татум, лежала на протилежному кінці. Живчик навкарачки переліз через весь гамак і загорнуся в неї. За мить його вже зморив сон.
Живчика не потривожили ані вранішнє сонце, ані совгання кам’яної плити, яку перетягали по землі, аж поки вогонь опинився просто під гамаками. Нічого він не помітив і тоді, як Хрящ, Жилявка та родина Татумів у повному складі, коли настав час облягатися, залізли у величезний гамак і повмощувалися навкруг нього.
Живчика обійняв червоний сон. Він танцював із червоним людом у величезній червоній залі. Червоні були наїдки, червоні були напої, навіть сонячне світло, що лилося крізь далекі вікна, і те було червоне. То був радісний сон. Теплий сон. Аж поки почулося якесь шепотіння.
— Дуже затишно, дуже зручно, — сичав голосочок. — А все ж це не твоє справжнє місце, га?
Уві сні Живчик озирнувся. Із-за колони скрадаючись виступила висока худа постать у плащі. Щойно вийшовши, вона дряпнула довгим гострим пазуром по червоній корі. Живчик навмання ступив крок уперед. Він не зводив очей із подряпини на дереві: вона кривавилася, наче відкрита рана. Аж ось його вухо знову вловило шепіт.
— Я ще тут, — озвалася постать, — я завжди тут.
Живчик озирнувся. І не побачив нікого.
— Ти, жалюгідний дурню, — знову озвався голос. — Як хочеш знайти свою долю, то мусиш слухатися мене.
Живчик із жахом дивився, як зі згорток плаща випнулася кістлява рука із жовтими кігтями, сягнула вгору і взялася за каптур. Ще трохи — і він побачить обличчя незнайомця. Живчик спробував відвернутися, але не здужав навіть поворухнутись.
І тут це створіння залилося огидним сміхом, опустивши руку долу.
— Досить скоро ти вже знатимеш, хто я такий, — просичало воно і по-змовницькому нахилилося до хлопця.
Живчикове серце шалено калатало. Він відчув над своїм вухом тепло його дихання, зачув запах сірчаної плісняви, що йшов від плаща з каптуром.
— Підіймайся!
Несподіваний крик прошив Живчиків мозок. Зойкнувши з переляку, він розплющив очі й отетеріло озирнувся. Ніч уже закінчилася, він був на висоті і лежав на чомусь м’якому. Біля нього, тихенько посопуючи, спали якісь червоношкірі істоти. Його погляд упав на спокійне уві сні Хрящеве обличчя, і Живчик згадав усі свої пригоди.
— Гей там, нагорі! Прокидайтеся, — почув він.
Живчик зіп’явся на коліна і зазирнув через край гамака. Далеко внизу стояв живолуп — єдиний, хто ще не спав. Він пильнував за вогнем.
— Це ти кричав? — спитав його Живчик. Живолуп легенько торкнувся чола і кивнув головою.
— Ма-Татум наказала мені збудити вас уранці, паничу Живчику, — прокричав він у відповідь. — Адже ви — денне створіння.
Живчик поглянув на небо. Сонце от-от поверне на полудень. Намагаючись не розтривожити сонної родини, він переліз через гамак і драбиною спустився вниз.
— Ось, паничу Живчику, — і живолуп допоміг хлопцеві ступити з останнього щабля на землю. — На вас чекає далека подорож.
Живчик насупився.
— Але ж я думав, що трохи тут побуду, — заперечив він. — Мені тут подобається, та й кузен Дерилико не шукатиме мене, принаймні, поки я був би у вас...
— Побути тут? — глузливим голосом перепитав живолуп. — Побути тут? О, ви тут зовсім не приживетесь. Он уже сьогодні на світанні Ма-Татум нарікала, що ви незграбний, потворний хлопчисько, і геть не розумієтеся на шкурах...
— Ма-Татум казала таке? — Живчик проковтнув клубок, що застряг йому в горлі. — Але ж вона подарувала мені цю накидку, — заперечив він, легенько торкаючись хутра волорога. Вовна захвилювала і стала дибки. — Ой-ой! — зойкнув хлопець.
— Ах, он воно що, — улесливо сказав живолуп. — Просто ви нічого не хочете помічати. Це — звичайнісінька стара накидка. Замість викинути, цей непотріб віддали вам, — додав він і бридко засміявся. — Ні! Вам, далебі, краще повернутися до тих, хто схожий на вас самих, а онде й потрібна вам дорога.