У нетрях темнолісу

Тим часом усі лави вже заповнились, і на далекому кінці починали розносити першу страву. Тільки зачувши апетитний запах, Живчик зрозумів, який він голодний.

— Мені знайомий цей запах, — сказав він. — Що це?

— По-моєму, суп із тілдеровою ковбасою, — пояснила Жилявка. Живчик подумки всміхнувся. Авжеж! Цей суп був делікатесом для дорослих, яким вони ласували в Окострельну ніч. Щороку хлопець запитував себе, яка вона на смак. І тепер ось-ось він це з’ясує.

— Забери ліктики, любий, — почувся голос із-за спини. Живчик озирнувся. То була літня жінка з ополоником у правій руці та круглим горщиком у лівій. Побачивши Живчика, вона відсахнулася, усмішку з її обличчя наче вітром здуло, і вона коротко зойкнула.

— Мара!

— Не хвилюйтеся, Ба-Татум, — заспокоїла її Жилявка, схиляючись над старою. — Це Живчик. Він прийшов із Застороні. То йому ми маємо завдячувати, що Хрящ залишився живий.

Стара вирячилась на Живчика.

— То це ти повернув нам Хряща? — запитала вона.

Живчик кивнув головою. Стара торкнулася свого чола і вклонилась.

— Ласкаво просимо, — промовила Ба-Татум. Потім вона звела високо вгору обидві руки і гучно торохнула ополоником по горщику.

— Тихо! — зажадала стара, видершись на лаву і обводячи поглядом застиглі в очікуванні обличчя. — Серед нас присутній хоробрий хлопець на ім’я Живчик. Він порятував нашого Хряща і повернув його до нас. Я хочу, щоб усі ви піднесли келихи і привітали його.

За всіма столами живолупи — старе й мале — звелися, торкнулися своїх чіл, піднесли келихи і гукнули:

— Вітаємо, Живчику!

Живчик сором’язливо спустив очі долу.

— Що ж тут такого? — пробурмотів він.

— А зараз, — провадила Ба-Татум, злазячи з лавки, — осмілюся припустити, що ти таки зголоднів. Налітай, любесенький, — припросила вона, насипаючи супу до хлопцевої миски. — І побачимо, чи не додасть це рум’янцю твоїм щічкам, — додала стара.

На смак суп із тілдеровою ковбасою виявився не гірший, ніж на запах. Ковбаса вариться на повільному вогні, аж поки розм’якне, потім бульйон приправляють шибайносом та помаранчбилем, і суп виходить пахучий, гострий. Та то ще був тільки початок. Після супу подали соковитий біфштекс із м’яса волорога, викачаний у борошні з вузлокореня та добре просмажений на тілдеровому жирі, а також земляблука та терпкуватий синій салат. На десерт був медовий бісквіт і бланманже з лісниць, а ще — вимочений у мелясі вафельний бісквіт. Живчик ніколи не їв так смачно і не пив так багато. Посередині кожного з чотирьох столів стояв повний глек сидру з лісових яблук, і господарі ревно пильнували, аби його кварта не була порожньою.

Що далі тривала трапеза, то більший галас зчинявся над столами. Живолупи вже забули про свого гостя, тож повітря, і так тепле від яскравого вогнища, ставало ще тепліше від сміху та жартів, застільних байок та співів, що подекуди зринали тут і там. І коли з’явився сам Хрящ, живий-здоровий після своєї приключки. Усі просто ошаліли!

Живолупи лементували, плескали у долоні, радісно галайкали та свистіли, їхні багряні обличчя палали в яскравому світлі вогню. Троє чоловіків зірвалися з місць, завдали Хряща собі на плечі й понесли його вздовж столів, а тим часом решта трапезувальників, грюкаючи келихами по столах, завела глибокими, сумними голосами просту пісню: