Не сподівайтеся позбутися книжок
- Автор: Эко Умберто, Кар’єр Жан-Клод
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-131-7
- Переводчик: Ірина Славінська
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Не сподівайтеся позбутися книжок». Краткое содержание книги:
У.Е.: Зникнення теперішнього, про яке ви кажете, пов’язане не тільки з тим, що раніше мода тривала три десятиліття, а тепер триває тридцять днів. Це також проблема старіння того, про що ми говоримо. Ви присвятили декілька місяців вашого життя тому, аби навчитися їздити на велосипеді, і цей багаж залишився з вами назавжди. Так само ви присвячуєте два тижні тому, щоб зрозуміти щось із нової комп’ютерної програми, але щойно ви навчилися нею користуватися, як вам пропонують і нав'язують нову. Це не проблема втрати колективної пам’яті. Це радше проблема лабільності теперішнього. Ми більше не живемо в спокійному теперішньому, а постійно докладаємо зусиль, аби приготуватися до майбутнього.
Ж.-К.К.: Ми перебуваємо у рухомому, мінливому, відновлюваному, ефемерному, в епосі, коли парадоксально — і ми про це казали — живемо все довше і довше. Без сумніву, очікувана тривалість життя наших дідусів і бабусь була коротшою за нашу, але вони жили в нерухомому теперішньому. Дідусь мого дядька, землевласник, кожного січня готував бюджет на рік, адже результати прожитого року майже точно дозволяли передбачити рік наступний. Нічого не змінювалося.
У.Е.: Колись ми готувалися до фінального іспиту, що позначав кінець довгої фази навчання: в Італії це «іспит зрілості», і Німеччині — Abitur, у Франції — baccalauréat. Після цього іспиту нікому більше не треба було нічому вчитися, хіба що еліта продовжувала навчання в університетах. Світ не змінювався. Вивчене можна було використовувати до кінця вашого життя та життя ваших дітей. З вісімнадцяти чи двадцяти років молоді люди виходили на епістемологічну пенсію. Службовець сучасного офісу повинен весь час актуалізовувати свої знання, інакше він втратить роботу. Складання випускного іспиту, що раніше було важливим ритуалом переходу, тепер нічого не означає.
Ж.-К.К.: Те, про що ви кажете, стосувалось і медиків. Вивчене в університеті надавалося до використання протягом цілої кар’єри. І те, що ви сказали про вимушене безкінечне навчання, стосується навіть пенсіонерів. Скільки літніх людей були змушені навчитися користуватися комп’ютерами, яких вони не знали під час активної праці? Ми приречені бути вічними студентами, як Трофімов у «Вишневому саді». Можливо, це й на краще, справді. В світах, які ми називаємо примітивними, які не змінюються, влада належить старим, тому що саме вони передають дітям знання. А от коли світ перебуває в стані постійної революції, саме діти вчать своїх батьків користуватися електронікою. Цікаво, чому їх вчитимуть їхні діти?
Назвати імена всіх учасників
битви під Ватерлоо
Ж.-Ф. де Т.: Ви згадали про те, як складно сьогодні знайти адекватні інструменти зберігання того, що потрібно зберегти. Але хіба зберігання — це функція пам'яті?
У.Е.: Ні, звичайно. Пам'ять — чи то наша індивідуальна пам'ять, чи то наша колективна пам’ять, тобто культура — має подвійну функцію. Одна — це справді збереження певних даних, інша — це забування інформації, що нам не прислужиться, що займає зайве місце в наших мізках. Культура, що не вміє фільтрувати спадщину попередніх століть, — це культура, схожа на борхесового персонажа на ім'я Фунес, який має здатність пам'ятати все. Культура — це цвинтар зниклих назавжди книжок та інших об'єктів. Сьогодні пишуть праці про цей феномен мовчазної відмови від одних залишків минулого та, з іншого боку, розміщення інших елементів цієї ж культури в своєрідному морозильнику, про запас. Архіви та бібліотеки — це холодильники, в яких ми зберігаємо пам’ять таким чином, щоби культурний простір не був засмічений усім цим гармидером, але і не відмовлявся би від нього. І в майбутньому, якщо серце накаже, ми завжди зможемо до них звернутися.
Можливо, історик міг би знайти імена всіх учасників битви під Ватерлоо, але їх не вивчатимуть ні у школі, ні в університеті, тому що ці деталі не необхідні, а можливо, навіть небезпечні. Наведу інший приклад. Ми знаємо все про Кальпурнію, останню дружину Цезаря, до Березневих Ід, день убивства, коли вона порадила Цезарю не йти в Сенат, бо їй наснився поганий сон. Після смерті Цезаря ми нічого про неї не знаємо. Вона зникла з нашої пам'яті. Чому? Тому що володіти інформацією про неї більше не було корисно. А не тому, що вона жінка, як можна було би подумати. Наприклад, Клара Шуман теж жінка, але ми знаємо все, що вона робила після смерті Роберта. Культура — це саме такий добір. Натомість сучасна культура через інтернет надає так багато деталей про всіх Кальпурній на планеті щодня й щохвилини, що хлопчик, який готує домашнє завдання, може вирішити, ніби Кальпурнія була такою ж важливою, як і Цезар.