Убивство у Мюнхені. По червоному сліду
- Автор: Плохий Сергей Николаевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Клуб семейного досуга
- Переводчик: Микола Климчук
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Убивство у Мюнхені. По червоному сліду». Краткое содержание книги:
Автор пропонує новий погляд на долю Сташинського, чия історія є головною у цьому творі. Це драма людини, яку держава змусила зрадити власну сім’ю, народ, навчила вбивати співвітчизників. Переконавши себе в тому, що служить вищій меті, Сташинський піднявся на вершину кілерської ієрархії, здобув визнання на найвищому рівні, але постав проти держави, яка контролювала його протягом усього життя.
Холодна війна розгоралася, головним ворогом Радянського Союзу вважалися Сполучені Штати, але лінія фронту у цій війні проходила по Європі, зокрема по Німеччині. Радянський Союз прагнув розгорнути широку розвідувальну мережу за кордоном і готував для цього кадри[40].
Два роки в Києві Богдан вивчав шпигунське ремесло – фотографія, водіння, стрільба, конспірація, стеження, прийоми самооборони. Готуючись до роботи в Німеччині, він вивчав німецьку мову з репетитором, польську й неодмінно історію партії. Після випуску влітку 1954-го Сташинському видали документи на інше ім’я, потім на ще одне.[41].
Тепер він офіційно працював у КДБ, у березні 1954-го службу перейменували, і саме під цією абревіатурою вона стане відомою на весь світ. Після смерті Сталіна у березні 1953-го, боротьбу за владу в Кремлі виграв Микита Хрущов, колишній перший секретар Української СРСР. Він заручився підтримкою Політбюро і знешкодив свого головного конкурента Лаврентія Берію, керівника держбезпеки. У липні 1953 року Берію заарештували, а у грудні розстріляли. В опалу потрапили й люди Берії, зокрема генерал Павло Судоплатов, що кілька років він просидів у в’язниці. Роль суперубивці лишилася в минулому, завдання ліквідувати Бандеру дісталося новому поколінню чекістів та їхніх агентів. Саме до цього покоління належав Сташинський, він тепер мав протидіяти антирадянській українській еміграції за кордоном.
Шлях Сташинського з України в Німеччину вів через Польщу. Богдан перетнув радянсько-польський кордон на західній Львівщині влітку 1954 року. Прикордонники на одну годину відкрили кордон. Шлагбаум було піднято, і машина з Богданом і його куратором спокійно без перевірок перетнула кордон. Вони проїхали через усю країну в колишнє німецьке місто Штеттин, яке за рішенням Потсдамської конференції 1945 року відійшло Польщі. Кінцева зупинка – стародавнє померанське містечко Штаргард, чий середньовічний центр було вщент зруйновано під час війни. Місце німецького населення зайняли поляки, депортовані із Західної України і Білорусії, та українці, примусово переселені з прикордонних районів південно-східної Польщі, щоб позбавити УПА народної підтримки.
У Штаргарді Богдану видали нові документи. У Києві він жив під прізвищем Мороз, тепер він став Броніславом Качором. Його передали працівнику польських спецслужб, і п’ять місяців «Броніслав» вчив легенду, під якою він мав жити в Німеччині. Йозеф Леман, народився 4 листопада 1930 року в німецько-польській родині у Східній Польщі. Дата народження збігалася зі справжньою, тільки Сташинський був на рік старший. Леману придумали заплутану біографію, до переїзду у Східну Німеччину він жив в Україні і Польщі. Це мало пояснити акцент – рідною мовою для нього була українська і польська. У Польщі Богдан відвідав місця, де нібито жив Леман. Коли Сташинський досконало засвоїв свою нову біографію і побачив «знайомі» місця, чекісти переправили його у Східну Німеччині. Вночі він перейшов кордон по мосту через Одер. Сташинський здав документи на ім’я Броніслава Качора і став Йозефом Леманом.
Саме на кордоні зі Східною Німеччиною Сташинський вперше зустрівся зі своїм новим куратором, той відрекомендувався старшим лейтенантом Сергієм Олександровичем Деймоном. Насправді Сергія Деймона звали Олексій. Він був не старшим лейтенантом, а майором Шостого відділу КГБ у Східній Німеччині, яке вело роботу з еміграцією. Деймон займався українцями. Він сам був українцем, вільно говорив українською і російською, народився на Донбасі і пішов служити в НКВС у 1939 році, з керівної посади на шахті. Його спеціальністю в НКВС б6уло розслідування економічного саботажу. На листопад 1940 року його зусиллями було заарештовано першу людину.
Під час війни Деймон воював під Сталінградом, готував розвідників і диверсантів до засилання в німецький тил. Із контррозвідки перекваліфікувався у розвідники, взяв участь у кількох зухвалих спецопераціях, дістав поранення і медаль за хоробрість. У Деймона були всі підстави ненавидіти німців: навесні 1942 року нацисти убили його матір, яка лишилася на окупованій території. Він був одружений, але дітей не мав. Після війни Деймон лишився працювати в українському апараті спецслужб, із Києва його відрядили до Чехословаччини боротися з українським підпіллям.
За діяльність, спрямовану проти бандерівців та українських націоналістів з інших фракцій, Деймон мав нагороди і підвищення по службі. Зокрема його відзначили чехословацькою медаллю за хоробрість та іменною зброєю. Начальство вважало Деймона енергійним і розумним оперативником, добре обізнаним зі світом українських націоналістичних організацій, де діяло чимало його агентів. У вересні 1954 року Деймона перевели в Берлін керувати відділенням по роботі з українською еміграцією. Сташинський стане першим агентом, якого Деймон підготує і виховає. Відтепер вони мали працювати у зв’язці. Сташинський завжди називав свого наставника і керівника Сергієм[42].
40
Леонид Шебаршин, Рука Москвы: Записки начальника советской разведки (M., 1996), 150–152.
41
Полковник Слон, КГБ УССР, A. С. Панюшкину, начальнику Первого главного управления КГБ СССР, 31 марта 1954, Дело оперативной разработки. Кличка “Тарас”, т. 2, л. 222–227.
42
Московські вбивці, 138–141; Личное дело № 301: майор Деймон, Алексей Филимонович, ф. 12, д. 17587, Архив СБУ, Киев; Вєдєнєєв і Биструхін, Двобій без компромісів, фото полковника Олексія Деймона після с. 504; О. Деймон, «В окупованому Києві», З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ: Науковий і документальний журнал 12, № 1 (2000): 245 прим.; Санников, Большая охота, 18.