Щаслива суперниця
- Автор: Вилар Симона
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений пес
- ISBN: 978-966-2938-38-8
- Жанр: Исторические любовные романы
Электронная книга - «Щаслива суперниця». Краткое содержание книги:
За що в цьому світі варто боротися?
Герої Сімони Вілар вкотре доводять, що боротися варто лише за кохання.
Ви в цьому переконалися, коли читали першу частину драматичної оповіді — роман «Сповідь суперниці». І хоча виявилося, що одна з двох непримиренних суперниць виборола головний приз — серце прекрасного лицаря, чи можна її назвати щасливою? Адже ненависть тієї, що програла, росте і шириться, не знаючи меж. Тож боротьба точиться з новою силою. Тепер щасливій суперниці доводиться боротися за власне виживання.
Напруга зростає з кожною сторінкою. Ми не встигаємо полегшено зітхнути, коли героїні вдається вистояти в черговому смертельному поєдинку, як на неї чекає нове випробування — страшніше за попереднє.
І коли дочитуємо до кінця, зітхаємо: «І справді, життя — це боротьба… Та яка ж тяжка!»
Але виграє не той, хто сильніший, а в кому більше мужності й людяності. Це довела тендітна, але незламна героїня нового роману Сімони Вілар.
— Вона справжнє диво, — не стримався я. — Господи всемогутній! І всього цього я був позбавлений через необачне слово, яке дав лихій і безглуздій жінці!
Мені не варто було цього казати, але слова самі зірвалися з вуст, і скільки ж у них було гіркоти й досади! Навіть не дивлячись на Гіту, я відчув, як вона напружилася.
— Можливо, це й на краще. Принаймні Мілдред була в безпеці.
Я глянув на Гіту, не зважуючись запитати, що вона має на увазі. Вона ж дивилася вбік, і на її обличчі позначилися спокійна рішучість і сила.
Дивна річ — як настільки тендітна й зовсім молода жінка може здаватися такою величною і бажаною водночас. Я бачив її волосся, що відливало сріблом, пухнасті вії, руки, подібні до пелюстків лілій. Навіть у своєму простому вбранні Гіта мала вигляд королеви.
Ніби не відчуваючи мого погляду, вона заговорила про дрібниці: про це свято, про живучість стародавніх звичаїв. Але я був не в змозі підтримувати розмову. І тільки одне запитання билося в моєму мозку — як я міг так довго обходитися без неї? Без неї та Мілдред?
— Гіто, я безмежно вдячний тобі за Мілдред.
Вона не відповіла, й тоді я, щоб розрядити загуслу між нами напругу, заговорив про те, що не залишу дочки без турботи — я вже подбав про її майбутнє, купив ділянку землі біля Ярмута на ім’я Мілдред Армстронг. У тих місцях чудовий клімат, я звелів посадити на схилах виноградні лози, й знавці кажуть, що згодом вони даватимуть непогане вино. Коли Мілдред стане нареченою, у неї буде посаг — дванадцять акрів землі й власні виноградники.
Гіта швидко глянула на мене.
— Дякую. Але Мілдред зовсім не вбога. Я не бідую, і всі мої землі та підприємства дістануться їй у спадок.
— Тільки в тому разі, якщо ти не народиш інших дітей, Гіто. Адже ти цілком можеш вийти заміж, і всі твої володіння відійдуть старшому синові.
Я вимовив це, наскільки зміг, спокійно й діловито. Заради цих слів я й приїхав сюди.
Гіта стрімко повернулася до мене й гнівно запитала:
— А ви, мілорде опікуне, гадаю, вже підшукали мені чоловіка?
Це було сказано так, що я сторопів. Чи ж їй не відомо, скільки чоловіків мріють пов’язати з нею долю! Той-таки Хорса навряд чи приховував свої наміри, та й діловитий Чені, напевне, заводив мову про заміжжя. А ще молодий д’Обіньї, молодший де Клар, і нарешті — Ральф. І якщо вона дотепер не зробила вибору, не зупинилася на жодному з них, якщо мої слова викликають у неї такий гнів…
Мій голос тремтів, коли я запитав:
— А ви, люб’язна підопічна, чи не повідомите опікунові, до кого з численних наречених відчуваєте найбільшу симпатію?
Гіта й далі дивилася на мене, й раптом її обличчя залилася темним багрецем. Погляд її заметався, начебто шукав опори. Я ж, хмеліючи від раптової радості, нарешті усвідомив, що вона ще нічого не забула.
Гіта не відповіла на моє запитання й стрімко підвелася.
— Ходімо — зараз поженуть із лук овець. За традицією в день Лугнаса їх необхідно викуповувати.
Я не чув під собою ніг. Мене охопило радість. А тут ще й Мілдред, втікаючи від хлопчиська, кинулася до мене, обхопила мої коліна й підняла усміхнене личко. Я підхопив її на руки й кілька разів високо підкинув, насолоджуючись сміхом маляти.
Так, із Мілдред на руках, я стояв у юрбі й неуважно спостерігав, як пастухи підганяли овець, котрі, бекаючи, сірою річкою текли до струмка в низовину. Там уже стояли двома рядами по пояс у воді зумисне підібрані люди, щоб отари пройшли між ними. Але вівці раз у раз сахалися в різні боки, їх ловили, повертаючи в загальний потік під сміх і схвальне гойкання всіх, хто тут зібрався.
Цього дня слід було виконати чимало обрядів, і купання овець — тільки один із них. Неодмінною стравою мали бути баранчики, засмажені цілими в ямах із жаром, свіжі сири та щойно збите масло — й кожен мусив їх скуштувати. Дівчата сплітали гірлянди з квітів, а хлопці танцювали під ними. Потім ішли рукопашні бої стіна на стіну, а далі всі учасники обіймалися та цілувались. Нарешті з поля принесли снопи і священики освятили їх, а по тому всі знову взялися до частування, їли, пили, веселилися й вітали одне одного з закінченням кола сільських робіт і початком нових.
Це був дивовижний день. Давно вже мені не було так добре й легко. Разом із іншими чоловіками я брав участь у перетяганні линви, демонстрував уміння битися на ціпках, грав навіть у «черевик по колу».
Коли почало смеркати й люди повели коловий танок навкруг великого багаття, я схопив Гіту за руку й затяг до танцю. І вона сміялася, бачить Бог, до чого ж щасливо вона сміялася! Верещала, як дівчисько, коли з’явилися селяни в машкарах та почали полювання на дівчат, аби зірвати поцілунок. Якоїсь миті Гіта зіштовхнулася зі мною, припала до моїх грудей, та ледь я обійняв її, відразу вирвалася, змішалась із групою літніх жінок, які вдавано бурчали.