Все королівське військо
- Автор: Уоррен Роберт Пенн
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Все королівське військо». Краткое содержание книги:
Історія жорсткого політика, що часто не гидує ніякими методами для досягнення своїх цілей. В основу книги лягла біографія губернатора Луїзіани Х'юї Лонга.
Автор був удостоєний Пулітцерівської премії 1947 року за цей твір.
Оцього тільки й бракувало в кімнаті — того хлопчини й нічного горщика. Все інше було на місці.
— Атож,— мовив Хазяїн,— десь вона поділася, та посудина. Ну, як на мене, то й не біда. Може, коли сидиш над текучою водою, тельбухи й справді беруться слизом, як то кажуть старі люди. Одначе вивчати право так було б з біса зручніше, і не пропадало б марно стільки часу.
З Хазяїна був таки добрячий сидень. Не одне важливе питання в житті нашого штату ми з ним розв’язали, розділені дверима ванної: Хазяїн сидів усередині, а я на стільці біля дверей, зі своїм чорним записничком на коліні й телефоном напохваті, що весь час дзвонив як на пожежу.
Та ось у кімнаті заходився порядкувати фотограф. Він посадив Хазяїна за стіл, дав йому в руки розгорнуту старезну читанку і, осяявши ту картину лампою-спалахом, зробив знімок. Потім ще п’ять чи шість: Хазяїн на стільці біля залізної грубки, Хазяїн з правознавчою книжкою на колінах і ще хтозна-як.
Я залишив їх карбувати пам’ятки для історії і подався вниз.
Спускаючись сходами, я почув голоси у вітальні й зміркував, що то старий, Люсі Старк, Сейді Берк і хлопець. Я повернув і вийшов на задній ганок. Звідти було чути, як у кухні порається служниця-негритянка, наспівуючи щось про бога та про себе. Я перейшов задвірок, де не росло ані травинки. Восени, коли дощило, там мало бути суцільне болото, безладно помережане курячими слідами. А тепер не було нічого, крім пилюки. Біля хвіртки, що вела до обори, росло мильне дерево, і, коли я виходив через хвіртку, його опалі плоди хрускали в мене під ногами, наче жуки.
Я пішов далі, повз ряд гостроверхих, потрісканих від часу дерев’яних курників, що для захисту від води стояли на кипарисових колодках. Стежка привела мене до клуні й хліва із загородою, де біля великого залізного казана, в яких варять мелясу, понуривши голови від вічного сорому за свій рід, стовбичило двоє ще міцних, але досить-таки облізлих мулів. Казан правив тепер за цебро. Над ним стирчала труба з краном. То було ще одне з нововведень Хазяїна, яких не видно з дороги.
Поминувши хлів, збудований з колод, проте покритий доброю бляхою, я зупинився і сперся на огорожу, за якою починалось узвишшя. Позаду клуні земля була розмита, так що там уже утворювалися виярки, і подекуди в тих промивинах були навалені купи хмизу, щоб затримати воду. Наче це й справді могло зарадити. Кроків за сто, перед самим схилом, зеленів невеликий поріст: молоді дубки та ще якісь деревця. Грунт там, певно, був заболочений, бо трава скраю вигналася буйна і зелена, як у тропіках. Аж неприродно зелена проти голого схилу за нею. Трохи далі я побачив двох свиней, що лежали там, мов великі сірі пухирі на зеленому тілі.
Сонце вже хилилося до обрію. Спершись на огорожу, я дивився на захід, звідки линуло світло, і вдихав сухий і чистий аміаковий дух, який завжди стоїть коло хлівів сонячного літнього надвечір’я. Я подумав, що коли я стану потрібен, то мене знайдуть. Але не мав і найменшого уявлення, коли це буде. Хазяїн із сім’єю, як видно, збирався заночувати в тата. Репортери, фотограф і Сейді мали повернутися до міста. Містера Даффі, можливо, одвезуть до готелю в Мейсон-Сіті. А може, і його, і мене також залишать у татовій оселі. Та якщо вони надумають покласти нас в одне ліжко, я негайно вирушу пішки до Мейсон-Сіті. Лишався ще Ласун. Одначе я не став міркувати далі. Мені було начхати, що вони собі думають.