Все королівське військо

Тоді Том Старк і один репортер узялися за озадок, а я, затамувавши подих, за передок, і отак утрьох ми підтягли пса до Хазяїна. Хазяїн прибрав належного вигляду, ми підняли передню частину Бака, і Хазяїн нюхнув його віддих.

Цього було досить.

— Бога ради, тату,— заволав Хазяїн, погамувавши спазми,— чим ти годуєш цього собацюру?

— Він майже нічого не їсть,— відказав старий.

— Фіалок він не їсть, це напевне,— мовив Хазяїн і плюнув на землю.

— Він ось чого впав,— зауважив фотограф.— Його не тримають задні лапи. Як тільки ми поставимо його рівно, треба буде поквапитись.

— Ми? — вигукнув Хазяїн.— Ми! Хто це, в біса, ми? Ану йдіть поцілуйтеся з ним. Він раз дихне — то й молоко скисне, і сосна обсиплеться. Ми, хай йому чорт!

Хазяїн глибоко вдихнув, і ми знов підняли пса. Та все було марно. Бак зовсім не стояв на лапах. Ми пробували разів шість чи сім — і хоч би тобі що. Кінець кінцем Хазяїн сів на східці, а ми підтягли Бака й примостили його вірну голову на колінах Хазяїна. Хазяїн поклав руку псові на голову і втупив очі туди, звідки мала вилетіти пташка. Фотограф клацнув затвором і сказав: «Усі попадають»,— і Хазяїн підтакнув: «Еге ж, таки попадають».

Він ще трохи посидів на ганку, не забираючи руки з Бакової голови.

— Собака,— мовив він,— найкращий друг людини. Кращого друга, ніж старий Бак, я ніколи не мав.— Він почухав пса за вухом.— Атож, добрий старий Бак завжди був мені найкращим другом. Але, хай йому чорт,— сказав він і так рвучко підвівся, що Бакова голова гепнулась на ганок,— смердить від нього анітрохи не краще, ніж від усіх інших.

— Це для преси, Хазяїне? — спитав один з репортерів.

— Авжеж,— відказав Хазяїн.— Смердить від нього так, само, як і від усіх.

Потім ми стягли напівживого Бака з ганку, і фотограф заходився клацати далі. Він зняв Хазяїна з родиною в усіх можливих комбінаціях. А тоді склав свою триногу і сказав:

— Знаєте, губернаторе, треба ще зняти вас нагорі. У кімнаті, де ви жили в дитинстві. Всі попадають.

— Та звісно, що попадають,— мовив Хазяїн.

То була моя ідея. Фото справді мало вийти пречудове — Хазяїн у своїй дитячій кімнаті, зі шкільним підручником у руках. Добрий взірець для малечі. І ми пішли нагору.

Кімнатка була маленька, з голою дощаною підлогою та шпунтовими стінами, колись пофарбованими в жовтий колір, а тепер майже геть облупленими. Там стояло чимале дерев’яне ліжко з високими, трохи перекошеними спинками, заслане білим покривалом, простий сосновий стіл, два стільці, кругла залізна грубка, поіржавіла від часу, а біля стіни за грубкою — дві саморобні шафки, напаковані книжками. В одній — читанки, підручники з географії, алгебри тощо; у другій — ряди дешевих пошарпаних книжок з правознавства.

Хазяїн став посеред кімнати й повільно роздивився навколо, а ми збилися біля дверей, наче вівці, і чекали.

— Боже милий,— мовив він.— Ще б посудину під ліжко — і все як удома.

Я заглянув під ліжко — горщика там не було. Тільки його й бракувало в кімнаті. Та ще повновидого ластатого хлопчини із звислим русявим чубом, схиленого біля столу при гасовій лампі,— певно, тоді ще були гасові лампи,— і покусаного олівця у його руці, і причахлого вогню в залізній грубці, і ударів вітру в північну стіну — вітру, що прилетів за тисячу миль, з Дакоти, через рівнини, вкриті скрижанілим, гладенько виметеним, аж наче перлистим снігом, що тьмяно мерехтів поночі, через безводні річища й через пагорби, де колись стогнали під вітром сосни, а тепер ніщо не стояло йому на заваді. Від того вітру бряжчали шибки в північному вікні, вогник гасової лампи вигинався й тріпотів, та хлопчина не підводив голови. Він покусував олівця й ще нижче схилявся над книжкою. А потім гасив лампу, роздягався і лягав у ліжко в спідній білизні. Простирала були холодні й жорсткі. Він лежав у темряві і тремтів від холоду. Вітер прилітав за тисячу миль, він бив у стіну, бряжчав шибками, і всередині у хлопця, поволі роздимаючись і твердіючи, наростало щось велике, аж поки йому спирало подих і кров починала стугоніти в скронях так лунко, наче голова його стала печерою, неосяжною, мов темрява надворі. Він не знав, як назвати оте велике, що наростало в ньому. А може, воно й не мало назви.