Все королівське військо

Старий уже вийшов на ганок. Ще коли ми зачиняли за собою хвіртку, до якої було прилаштовано на дроті двійко іржавих чересел — притягати її назад і брязкотом оповіщати господаря, що хтось прийшов,— він з’явився у дверях. І тепер стояв і чекав на ганку — не дуже високий на зріст, худий, у синіх джинсах та синій сорочці, праній-перепраній, аж білястій, із чорним бантиком-самов’язом. Ми підійшли до ганку і побачили обличчя старого: темна й неначе тиснена від зморщок шкіра на кістках була туго напнута, а нижче обвисала, надаючи йому сумирного виразу, властивого багатьом старечим обличчям; до вузького й тонкого, мов яєчна шкаралупа, старечого черепа прилипло ріденьке сиве волосся, ще вологе після того, як старий, мабуть почувши, що під’їхав автомобіль, мазнув по голові мокрою щіткою, щоб мати чепурний вигляд; а з коричневого зморшкуватого обличчя на нас дивилися незворушні голубі очі, такі самі вицвілі й білясті, як і сорочка. Старий не мав ні вусів, ні баків і, напевно, зовсім недавно поголився, бо там, де лезо бритви зачепилося за складки сухої темної шкіри, ще видно було порізи з присохлою кров’ю.

Він стояв на ганку з таким незворушним виглядом, неначе ми були не там, а ще в містечку.

Тоді Хазяїн підступив до нього, простяг руку і сказав:

— Добридень, тату. Ну, як ви тут?

— Та помалу,— відповів той і теж простяг руку, а точніше, так само зігнув лікоть, як це зробило Старе Луб’я в аптеці у Мейсон-Сіті, і дав Хазяїнові потиснути її.

До старого підійшла Люсі Старк і мовчки поцілувала його в ліву щоку. Він також нічого не сказав, тільки потягся правою рукою до неї і не те щоб обняв, а просто поклав їй на плече свою гулясту, зашкарублу темну долоню, що видавалася надто великою проти зап’ястка, і двічі чи тричі стомлено й ніби винувато поплескав. Потім його рука впала й повисла вздовж холоші синіх джинсів, і Люсі відступила на крок. А старий неголосно мовив:

— Здорова була, Люсі.

— Здорові будьте, тату,— сказала вона.

Рука, що висіла вздовж холоші джинсів, сіпнулася, мовби хотіла звестись і знов поплескати її по плечу,— але не звелася. І як на мене, то й не слід було. Не казати ж Люсі Старк про те, про що вона й сама знала, знала без будь-яких слів ще відтоді, як одружилася з Віллі Старком, переїхала сюди й почала проводити вечори біля каміна із старим свекром, чия дружина давно померла і в чиєму домі давно не було жіночого духу. Про те, що в них є чимало спільного, в старого і в Люсі Старк, яка покохала Віллі Старка і вийшла за нього заміж,— за отого Віллі Старка, що вечорами, коли вона та його батько мовчки гаяли час біля вогню, сидів у своїй кімнаті нагорі, із зосередженим і безпорадним обличчям та звислим на чоло скуйовдженим чубом, схилившись над якоюсь книжкою з правознавства, і думками був не з ними біля вогню, і навіть не в тій своїй кімнаті, а десь далеко у власному внутрішньому світі, де щось набрякало й проростало, болісно, повільно й непомітно, наче величезна картоплина у вогкому темному льосі. А в них був спільний світ глибокої мовчанки біля каміна, світ, що легко й цілковито вбирав у себе їхні клопоти та справи минулого дня, і всіх попередніх днів, і всіх тих днів, що мали ще настати й принести із собою нові клопоти та справи, з яких складалося призначене їм життя. Знаючи це, вони сиділи вдвох перед каміном, де з шипінням зітлівали й розпадалися дрова, і їх поєднувало це спільне знання і спільний ритм їхніх життів, з його глибинним чергуванням биттів і пауз. Саме це поєднувало їх і тепер, і ніщо не могло відібрати в них тієї спільності. Поєднувало їх і ще одне: те, що вони мали, не належало їм, і обоє це знали. Вони мали Віллі Старка, але він їм не належав.