В тіні янгола смерті

— Авжеж, — підтвердив водяник.

— А скажи, Никодиме, або ти, Вітряку, — звернувся до нечисті Бородавка, — яка добріша, а яка зліша — лісова чи степова?

— Якщо їх не чіпати, то обидві добрі, — відповів Никодим.

— У! А коли зачепиш — добром не минеться, — додав Вітряк.

Андрій лише посміхнувся. З такими авторитетами не посперечаєшся.

Набравши хмизу, чесна компанія спустилася до Дніпра. Тільки-но розпалили багаття, Никодим наштрикнув на прутик шматочки сала і почав їх смажити.

— От скільки живу, — почав Бородавка, — усе намагаюся з’ясувати, хто вони, ці поторочі? Ніхто нічого толком не каже. Може, ви знаєте?

Никодим і Вітряк перезирнулися.

— У! Може, і знаємо, — відповів домовик.

— Так розкажіть, — попросив Андрій.

— Розкажи, Вітряку, — кивнув Никодим.

Домовик зручно вмостився на великому плескатому камені і гордо почав:

— У-у-у! Давно це було! Людина тоді тільки з’явилася на берегах цієї могутньої ріки і ще не встигла наробити лиха на цій землі. Ріс на одному острові, що тепер ви його Хортицею називаєте, великий древній Дуб. Ліку рокам його нема й не було, бо стояв він від самого сотворення світу. У вітах його бавилися мавки, і всякому під ним спокій був. Вовк зайця під ним не торкне, травинка не всохне!

— Ладно розповідаєш, — зауважив Никодим.

— Але прийшли люди. У! І принесли з собою насіння розбрату. І в степах, і в лісах неправда панувати стала. Подивився на це Дуб і сказав: «Зло на моїй землі сталося! Немає правди! Так пошлю ж я дітей своїх поміж людей і нечисті: тим, хто неправду на моїй землі творити буде, — на погибель, а тим, хто правду — в допомогу!» Відкрилося дупло і вийшли з нього поторочі. Ті, що чорні, по лісах розбрелися, а ті, що сірі, по степах. Тому-то поторочі тільки на привіллі запорізькому й живуть, позаяк землі ці великому Дубу належать! І будуть поторочі на землі цій, доки не всохне остання гілка того Дуба!

— Цікаво, — задумливо мовив Андрій.

Бородавка лише прокашлявся і підкинув у вогнище хмизу.

— Дуже вже на казку схоже, — помовчавши, сказав він.

— У! Так усе й було! — заперечив Вітряк.

— Точно, — підтвердив Никодим.

— Гаразд, — сказав Андрій, — час рушати далі.

І дуб пустився далі по Дніпру — до нових порогів, які, починаючи від першого Кодака і закінчуючи Вільним, займали відстань майже у шістдесят верст.

З перевалами і привалами, за кілька днів козаки дісталися гирла Інгульця. Береги його були порослі густим верболозом. Річка ця була неширокою, але на ній було чимало коловоротів і підводних скель, тож козаки ніколи не ходили по ній.

— По Інгульцю дуб не пройде, — сказав Бородавка, — там одні щітки та нуртовища. Та й відьом болотяних там нема.

— Відьом у плавнях ловити будемо. Лісовиків забрати треба, — сказав Никодим.

Вирішили, що Вітряк з Бородавкою залишаться тут, на Інгульці, а Никодим з Андрієм відправляться до Чорного лісу.