Мене називають Червоний
- Автор: Памук Орхан
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-3851-7
- Переводчик: О. Кульчинський
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Мене називають Червоний». Краткое содержание книги:
«Як це зробив Бехзат?» — допитувався я в себе. Не відводив очей од дзеркала, а моя рука, наче жіноча, що звикла не задумуючись підмальовувати сурмою очі, сама намацала голку. Ніби протикаючи випуклий бік страусячого яйця, котре розмальовуватиму, я, ні хвилини не вагаючись, мужньо, спокійно, з силою ввіткнув голку в зіницю правого ока. Серце здригнулося від того, що сам бачив, як виколюю зіницю, а відчуття були мені байдужі. Всадивши голку в око на чверть пальця, я вийняв її.
Вирізьблені на рамці поетичного дзеркала бейти співали про безмежжя краси, нескінченність світла, про вічність життя.
З усмішкою на вустах я виколов собі зіницю й другого ока.
Довго сидів, навіть не поворухнувшись. Дивився на світ. На все.
Як я й думав, барви світу не померкли, вони неначе злилися воєдино, але — ледь-ледь. Я досі бачив усе довкола.
Згодом у кімнату скарбниці прослизнуло тьмяне сонячне проміння й упало на багряні, кольору крові, тканини. Головний скарбничий зі своїми людьми знову врочисто зняли печатку, відімкнули замок. Джезмі-ага взяв для нас нові горщики, свічки, мангал, свіжий хліб і сушені шовковиці, сказав, що ми не припиняємо пошуки коня з незвичними ніздрями на сторінках книжок нашого падишаха. Що є прекраснішого, аніж, споглядаючи найдивніші картини всесвіту, уявляти світ таким, яким його бачить Аллах?
52. Моє ім’я — Кара
Вранці головний скарбничий зі своїми людьми церемоніально відчинили двері, я вже настільки звик до червоних оксамитових барв скарбниці, що вранішнє зимове проміння сонця, яке линуло знадвору, видалося мені чимось страхітливим, створеним для омани. Як і майстер Осман, я застиг на місці: здавалося, якщо ворухнусь, то запліснявіле, запилене повітря скарбниці, якого можна доторкнутися рукою, вислизне за двері й утече разом зі слідом убивці, котрого ми шукали.
Майстер Осман з якимсь незвичним зачудуванням удивлявся в світло, що пробивалося крізь шеренги агів-охоронців скарбниці, вишикуваних біля відчинених дверей, перед ним неначе постало щось дивовижне й він бачив його вперше.
Проблиски такого зачудування я зрідка помічав на його обличчі, коли він розглядав уночі малюнки, гортав сторінки «Шахнаме» шаха Тахмаспа й пильно в них удивлявся.
Інколи тінь мого майстра тремтіла й билась об стіни. Він уважно схиляв голову над окуляром, а на його вустах можна було прочитати, що майстер збирається відкрити нам якусь радісну таємницю; потім його губи починали мимоволі ворушитись, очі заворожено прикипали до ілюстрації.
Після того як зачинилися двері, я нетерпляче походжав сюди-туди кімнатами, охоплений неспокоєм, що все наростав: ми не встигнемо почерпнути достатньо відомостей з книжок скарбниці, нам забракне часу, — переживав я. Відчуваючи, що майстер Осман збайдужів до справи, більше не переймається нею, я поділився з ним своїми сумнівами.
Як справжній майстер, він звик пестити своїх учнів, тож ніжно взяв мене за руку.
— Для нас із тобою немає інших шляхів, окрім того, як старатися вздріти світ таким, яким його бачить Аллах та сподіватись на покров правосуддя Всевишнього, — промовив він. — Тут, серед цих речей і мініатюр, тих два шляхи перетинаються, підказує мені моє серце. Коли ми наближаємося до Аллахового бачення світу, то до нас наближається і його правосуддя. Глянь, це — голка, якою отемнив себе Бехзат…
Розповідаючи жорстоку історію голки, він підніс до мого ока свою лупу, я ж, придивившись до гострого кінчика того огидного шипа, помітив на ньому якусь яскраво-рожеву крапельку.
— Для давніх малярів, — докинув майстер Осман, — змінювати методи своєї роботи, стиль, кольори, яким вони віддали життя, було проблемою совісті. Одного дня дивитися на світ очима східного шаха, а іншого — західного правителя, як це роблять нині, тоді вважалося безчестям.
Очі майстра не були спрямовані ні на мене, ні на мініатюру поперед себе. Він немов утупився в якусь недосяжну далеку білину. А на сторінці «Шахнаме» зітнулися раті Ірану й Турану: лави вершників урізалися одна в одну, списи протикали лати й тіла, трощили голови, ламали руки; на землі валялися скривавлені трупи; розрубані навпіл, герої з помутнілими очима вихоплювали шаблі й рубали ворогів. Кольори ілюстрації були радісними й святковими.
— Великих майстрів древності змушували переймати малярські стилі переможців, наслідувати чужих художників, а вони, щоб зберегти свою честь, отемняли себе тонкими голками, а потім, ще до того, як їхні очі огортала чиста Аллахова пітьма, дар Всевишнього, маляри годинами, інколи днями, застигши на місці, вдивлялися в якусь чарівну мініатюру, котру клали перед ними. Вони вдивлялися в ту сторінку годинами, і, бувало, краплі крові з їхніх очей зрошували ілюстрацію, світ і зміст якої ніжно, м'яко витісняв з душі художника зло, що накопичилося за роки життя, витісняв поступово, з тією швидкістю, з якою героїчний маляр наближався до сліпоти, коли його очі повільно затуляла пелена пітьми. Чи знаєш ти, в яку мініатюру я волів би вдивлятися, доки досягну темряви?