Мене називають Червоний

— Або ж художник, щоб підкреслити бездоганну вроду нареченої, наклав на її лице білі барви, як це роблять китайці, і знову-таки по-китайськи зобразив її з розкосими очима. Тому нам дівчина і здається китайкою.

— Хоч би ким вона була, однак мені жаль красуню, що виходить заміж за чоловіка, якого тут немає, їде вночі степом у чужу країну, оточена чужинцями з грізними поглядами, — відповів я й відразу запитав: — Як же ми розпізнаємо нашого маляра за тими обрізаними кінськими ніздрями?

— Перегорни сторінку й розповідай, що бачиш, — звелів майстер Осман.

Ще коли біг з книгою до майстра, я помітив, що карлик умостився біля нього на горщику, тепер він разом із нами розглядав мініатюри в книзі, яку я приніс.

Ми побачили китайських красунь, зображених у манері «моєї печальної нареченої», — зібравшись у садку, вони грали на удах. Перед нами постали: китайські житла, невеселі каравани, що рушають у нескінченну степову путь, степові дерева й степові могили, заворожливі, наче спомини минулих літ; покручені дерева в китайській манері, весняні квіти, що буйно зацвіли, щасливі, радісні, веселі солов'ї в горах, перські принци, намальовані в хорасанському стилі, — вони сидять у шатрах і ведуть бесіди про вино, любов та вірші — предивні садки, вродливі беї, що, випрямившись у сідлі на найдорожчих конях, виїжджають на полювання з соколами. А потім ми відчули, що сторінками немов пройшовся шайтан — зло в малюнках прибрало личину мудрості. Ось принц-герой убиває гігантським списом дракона, — маляр надав його рухам смішного відтінку? А тут він що: потішається над злиднями нещасного селянина, який благає шейха зцілити його? Може, художник отримував задоволення, відтворюючи зажурені очі собак, які паруються, тиснучи одне одного, або зловтішався, вимальовуючи по-диявольськи червоні роти жінкам, які регочуть, дивлячись на ті псячі любощі? Згодом ми побачили зображення шайтанів: дивних істот, схожих на девів і джинів, яких безліч раз малювали древні майстри Ґерата, ілюстратори «Шахнаме», однак художник, який працював над цією книгою, скориставшись своїм даром чорного гумору, наділив ті пекельні творіння надмірною ненавистю, агресивністю й чимось людським. Угледівши страшнючих шайтанів заввишки з людину, але згорблених, з обвислими, наче гілля, шиями та котячими хвостами, ми розсміялися. Я гортав сторінки, а зігнуті, ніби старі діди, різнобарвні круглопикі шайтани з густими бровами, велетенськими очима, іклами й гострими кігтями боролися та бились одне з одним, крали здоровенних коней і приносили їх у жертву язичницьким божествам; веселилися й скакали, зрубували дерева, втікали, прихопивши з собою красивого султана на паланкіні, ловили драконів і грабували скарбниці. Судячи з усього, до книги торкнувся калям не одного художника. Я розповідав майстрові Осману, що маляр Сіях Калем, який зображав шайтанів, також відтворив на цих сторінках і дервішів ордену Календері. Вони — в лахмітті, з поголеними головами, гігантськими руками, а на шиях — залізні ланцюги. Майстер Осман уважно слухав і вголос порівнював, у чому мініатюри схожі, а потім сказав: