Зелена миля
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: FLC
- Переводчик: Елена Любенко
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Зелена миля». Краткое содержание книги:
Я переглядаю ці сторінки, ворушу їх тремтячими поплямованими руками й думаю, чи є в них бодай трохи сенсу. Як у тих книжках, що буцімто мають ушляхетнювати й утверджувати торжество життя. Я згадую проповіді свого дитинства, гучноголосі утвердження в церкві Славімо Ісуса, Господь-бо Могутній, і я пригадую, як священики казали, що кожен горобець — під оком Господнім, що Він бачить і помічає навіть найдрібніше з-поміж своїх творінь. Коли я згадую Містера Джинґлза і крихітні скалочки деревини, які ми знайшли в тій нірці на крокві, то думаю, що так воно і є. Та все ж цей самий Господь пожертвував Джоном Коффі, який намагався чинити добро — у свій сліпий спосіб, пожертував так дико, як старозавітні пророки приносили в жертву беззахисних ягнят… як Авраам без вагань приніс би в жертву рідного сина, якби йому справді наказали. Я згадую, як Джон сказав, що Вортон убив близнючок Деттерик їхньою любов’ю, бо вони любили одна одну, і отак воно щодня, у всьому світі. Коли щось стається, Бог дозволяє цьому статися, а коли ми кажемо: «Я не розумію», Бог відповідає: «А мені байдуже».
Я згадую Містера Джинґлза, який помер, коли я стояв до нього спиною, бо мою увагу узурпувала недобра людина, чиїм найвитонченішим почуттям, здавалося, був своєрідний різновид мстивої допитливості. Я згадую Дженіс, як із кожним посіпуванням збігали останні непритомні секунди її життя, поки я стояв біля неї навколішки під зливою.
«Припини, — намагався сказати я Джонові того дня в його камері. — Відпусти мої руки, я потону, якщо не відпустиш. Потону чи вибухну».
«Не вибухнете», — відказав він, прочитавши мої думки й від них усміхаючись. І найжахливіше те, що я не вибухнув. Досі.
Але принаймні одне лихо старизни не оминуло й мене: я потерпаю від безсоння. Пізно вночі я лежу в ліжку, слухаю вогке безнадійне кахикання немічних чоловіків і жінок, які кашлем прокладають собі курс дедалі глибше в старечий вік. Часом я чую дзвінок виклику, чи порипування підошов у коридорі, чи маленький телевізор місіс Джевітс, з увімкненими нічними новинами. Я лежу тут, а якщо у вікно світить місяць, роздивляюся його. Я лежу тут і згадую Брутала, і Діна, а часом — і Вільяма Вортона, як він сказав: «Точно, ніґере, я поганючий». Згадую Делакруа, як він казав: «Начальнику Еджкомб, дивитися — я навчити Містер Джинґлз новий трюк». Я згадую Елейн, яка стояла у дверях сонячної тераси й наказувала Бредові Долану дати мені спокій. А часом я поринаю в напівдрімоту й тоді бачу той тунель крізь запинало дощу, в якому стоїть, кутаючись у сутінки, Джон Коффі. У тих легких напівснах це ніколи не буває звичайним обманом зору; то завжди й напевно він, мій здоровань, просто собі стоїть і дивиться. Я лежу тут і чекаю. Думаю про Дженіс, про те, як я втратив її, як вона стекла крізь пальці разом із кров’ю під дощем, і чекаю. Ми всі зобов’язані померти, винятків не буває, я знаю це, але іноді, о Господи, яка ж довга ця Зелена миля.
Післяслово автора
Гадаю, писати ще один роман у частинах мені більше не захочеться (хоча б тому, що для критиків це шанс потоптатися по твоїх кістках не один раз, а цілих шість), але саме по собі це таке переживання, від якого я б нізащо в житті не відмовився. Цю післямову я пишу напередодні публікування другої частини «Зеленої милі», і поки що експеримент наче вдалий, принаймні в плані продажу. А за це, Постійний читачу, я хочу подякувати тобі. А ще нас усіх розворушує новизна — ми трохи під новим кутом дивимося на стару справу розповідання історій. Не знаю, як для вас, а для мене все було саме так.