Зелена миля

Я не озирнувся. По-перше, я знав, що він бачить; а по-друге, враз минуле наклалося на теперішнє, зливаючись в один страшний образ, тривимірний у своїй реальності. У дверях стояв не Бред Долан, а Персі Ветмор. Ще секунда, і він влетить у повітку й розчавить Містера Джинґлза (в якого більше не було надії від нього втекти) черевиком, та тільки тепер немає Джона Коффі, який вирвав би його у смерті. Так само, як не було Джона Коффі, коли я так його потребував того дощового дня в Алабамі.

Я зіп’явся на ноги, вже не відчуваючи болю ні в суглобах, ні у м’язах, і кинувся напереріз Долану.

— Не чіпай його! — закричав я. — Не чіпай його, Персі, бо я клянуся, я…

— Кого це ти Персі називаєш? — спитав він і відштовхнув мене так сильно, що я ледь не повалився на спину. Мене підхопила Елейн, хоча це, напевно, завдало їй болю, допомогла відновити рівновагу. — І це вже не вперше. Не сци в штани. Я й пальцем його не торкнуся. Було б для чого. Якийсь дохлий гризун.

Я озирнувся, думаючи, що Містер Джинґлз просто лежить на боці, переводить дух, як він це часом робив. Він лежав на боці, так, але брижі на шубці припинилися. Я намагався себе переконати, що досі їх бачу. І тут розридалася Елейн. Вона з болем нахилилася й підняла мишака, якого я вперше побачив на Зеленій милі, такого безстрашного перед столом чергового, наче людина, що наблизилася до своїх однолітків… чи друзів. Млявий, він лежав на її долоні. Очі оскляніли й знерухоміли. Він помер.

Губи Долана розтяглися в огидному вищирі, а під ними показалися зуби, вкрай мало знайомі з дантистами.

— Оце номер! — вигукнув він. — Ми втратили улюблене звірятко всієї сім’ї? То що, влаштуємо маленький похорон, з паперовими квітами і…

— ЗАТКНИСЯ! — пронизливо закричала на нього Елейн, так гучно й так сильно, що він позадкував і посмішка миттю сповзла з обличчя. — ПІШОВ ГЕТЬ ЗВІДСИ! ПІШОВ ГЕТЬ, БО БІЛЬШЕ АНІ ДНЯ ТУТ НЕ ПРАЦЮВАТИМЕШ! АНІ ГОДИНИ! Я КЛЯНУСЯ ТОБІ!

— І окрайця хліба собі в черзі не вижебраєш, — сказав я, але так тихо, що ніхто з них не почув мене. Я не міг відвести погляду від Містера Джинґлза, що лежав на долоні в Елейн, як найменший у світі килимок із ведмежої шкури.

Бред подумував про те, щоб відповісти їй, сказати, що вона блефує (він мав на це право, для ув’язнених у «Соснах Джорджії» повітка була недозволеною територією, навіть я про це знав), але не відповів. Бо в душі він був боягузом, як і Персі. А ще міг перевірити, чи правду вона каже про свого онука, Велике Цабе, і виявити, що то таки не брехня. Та найголовнішим було те, що він нарешті задовольнив цікавість, втамував жагу знань. І після всіх роздумів таємниця виявилася такою собі. У повітці жила ручна миша старого. Жила-жила, та й ґиґнула, від серцевого нападу чи що, поки котила кольорову котушку.

— Не розумію, чого ви так заводитеся, — сказав він. — Обоє. Наче то був собака чи що.