Борва мечів

— Вона ж нікого не кривдила, навіть Теона. Вона просто розповідала казки. Теон не зробив би їй боляче, хіба не так?

— Дехто робить людям боляче лише тому, що хоче і може, — відповів Йоджен.

— Та й у Зимосічі всіх повбивав не Теон, — зауважила Мейра. — Надто вже багато там лежало мертвих залізняків.

Вона перекинула сандолю в іншу руку.

— Пам’ятай казки Старої Мамки, Бране. Пам’ятай, як вона їх розповідала, який мала голос. Поки ти пам’ятаєш, її часточка завжди буде з тобою.

— Я пам’ятатиму, — пообіцяв він.

Довгий час вони дерлися горою, не кажучи ані слова — намагалися не загубити криву звірячу стежку високим перевалом між двома кам’янистими вершинами. Навколо до схилів чіплялися рідкі хирляві дерева. Попереду Бран бачив крижаний блиск води струмка, що спливав з гори. Раптом він усвідомив, що слухає Йодженів подих та хрускіт глиці під ногами Ходора.

— Чи не знаєте ви якихось казок чи оповідок? — зненацька спитав він Тросків.

Мейра засміялася.

— Та певно ж, кілька знаємо!

— Так, декілька знаємо, — погодився її брат.

— Ходор, — буркнув Ходор, мугикаючи пісеньку.

— То розкажіть хоч одну, — попрохав Бран. — Поки ми в дорозі. Ходорові подобаються оповідки про лицарів. Та й мені теж.

— Лицарів на Перешийку немає, — відповів Йоджен.

— Над водою немає, — уточнила сестра. — Зате у болотах лежить повно мертвих.

— Правда твоя, — погодився Йоджен, — андалів та залізняків, Фреїв та інших йолопів. Усіх пихатих і войовничих, що рушали на завоювання Сіроводцю. Жоден із тих звитяжців нас навіть не знайшов. Вони доходили до Перешийку, але назад не поверталися — рано чи пізно втрапляли у болото і тонули під вагою своєї блискучої броні, зі зброєю в руках.

Згадка про потонулих лицарів під водою примусила Брана здригнутися, але не з відрази — такі лоскотливі дрижаки він навіть любив.

— Був один лицар, — мовила Мейра, — у рік облудної весни. Його кликали Лицарем Усміхненого Дерева. Він міг бути болотником, якщо люди не брешуть.

— А міг не бути. — Йодженове обличчя змережали зелені тіні. — Напевне, принц Бран чув ту побрехеньку вже сто разів.

— Ні! — заперечив Бран. — Не чув. А якби і чув, то байдуже. Інколи Стара Мамка розповідала ту саму оповідку, що й раніше, але ми не зважали, якщо оповідь була цікава. Старі казки — мов старі друзі, така в неї була примовка. До них час від часу треба повертатися.

— Твоя правда.

Мейра крокувала собі зі щитом на спині, відкидаючи гілки з дороги сандолею. Бран вже був зневірився почути казку, коли вона раптом почала розповідати:

— Жив якось на Перешийку один допитливий хлопець — малий на зріст, як усі болотники, але хоробрий, меткий та сильний. Всеньке життя він полював, рибалив, лазив по деревах і взнав усі чарівні штуки нашого племені.

Бран був майже певний, що такої казки ніколи не чув.

— А чи бачив він зелені сни, як Йоджен?

— Ні, — відповіла Мейра, — та міг дихати болотом, бігати листям і перетворювати землю на воду, а воду на землю, прошепотівши одне лише слово. Він умів балакати з деревами, виплітати слова, примушувати замки зникати і знову з’являтися.