Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
Двері до Романової кімнати відчинені, на письмовому столі в керамічній вазі стоять троянди з нашого весілля.
У квартирі всюди повно квітів, але вони майже зовсім зав’яли, це ж було тиждень тому. Романа зараз немає.
Він чергує в інституті. Мені чудно, що поряд мене живе чоловік. У мого тата ніколи не було власної кімнати, іноді він скаржився, що не має свого кутка, навіть окремої шухляди. Речі його були всюди, а по суті ніде.
Правду кажучи, чоловіків я не знаю, близько з ними не стикалась, окрім тата, але тато — така жалюгідна карикатура на чоловіка й мужа, що часом мені здається, ніби цієї істоти в штанах і піджаці, яку я навіть люблю, насправді зовсім не існує, просто її вигадала моя мама разом з іншими бабами. Мій тато, як я вже казала, не має нічого, окрім так званих предметів особистого вжитку — костюмів, черевиків, портфеля та електробритви.
Вважається, що господа спільна, але справжній її хазяїн і власник — мама. Пам’ятаю, за часів мого дитинства в комоді була одна шухляда, що звалася татовою шухлядою. Там були батькові «скарби»: якісь папери й фотографії, воєнна медаль дідуся, запальничка, що залишилася з тих часів, коли батько, як переказують, курив — це вже не за моєї пам’яті, — дві зіпсовані авторучки, янтарний мундштук, якісь інструменти і гвинтики. Потім усі ці речі перенесли до іншої шухляди, в кухонному буфеті, та батько й не заперечував, бо народилася Стеня і потрібне було місце для її пелюшок, а останнім часом я вже взагалі не бачу вдома татових «скарбів». Змалечку я чула, як моя мама й тітки говорили, що чоловіки — це діти, їм би все життя тільки гратися, що від них самий клопіт, користі з них небагато, та й радості мало. Звідки ж тоді беруться оті нескінченні балачки про чоловіків, чому без кінця-краю обговорюються одні й ті самі проблеми — заміжжя, господа, родина? Може, й справді, як вважає Роман, усе це справи чисто жіночі, жінки самі їх вигадали і залюбки займаються ними задля власної втіхи? Я ж, по суті, не знала чоловіків, я не розумію, які вони насправді. Однокласники були для мене товаришами в забавах, Кшиштоф — партнером лише на мить.
У відчинені двері Романової кімнати я бачу на письмовому столі жовті та білі троянди, освітлені сонцем.
Квартира сповнена пахощами прив’ялих квітів. Свекрухи немає вдома. Певне, сидить десь у кав’ярні і п’є каву, а цього їй через підвищений тиск не можна робити. Я повитирала порох, щоправда, тільки символічно, бо він ще не встиг насісти. Оце зараз мені майнула сумна думка: в цій квартирі, з оцим чоловіком, за якого я вийшла заміж, мені доведеться жити дуже довго — може, до кінця нашого життя.
Серпень 1959 р.
Минув рік від дня мого весілля. Я захистила диплом і вже два місяці працюю. Ми мали їхати в Болгарію, але несподівано захворіла свекруха, довелось повернути путівки. Ми на цьому втратили, але стан здоров’я Романової матері справді не дозволяв їхати. Ні з того ні з сього в неї почалося гостре запалення жовчного міхура, потім до цього долучилося запалення легень та якісь ускладнення на нирки. Тепер найгірше вже позаду, але свекруха дуже ослабла, схудла, її продержать в лікарні ще два тижні. Вчора я до неї не ходила, там був Роман. Увечері він сказав, що дуже непокоїться за матір, бо останні аналізи погані, він боїться, чи це часом не початок уремії. Я сама собі подумала: цікаво, скільки часу це може тривати? Мене з нею ніщо не зв’язує, це зовсім чужа мені людина. Вона лежатиме в своїй кімнаті й повільно вмиратиме, дуже повільно, як то звичайно буває зі старими людьми, що хапаються за життя. Треба буде прислухатися, чи вона не кличе, обслуговувати її.