Ежені Гранде. Селяни
- Автор: де Бальзак Оноре
- Серия: Вершини світового письменства #38
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Елеонора Ржевуцька
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Ежені Гранде. Селяни». Краткое содержание книги:
— Он пани з замку, — сказала Катрін, допомагаючи Женев'єві підвестися.
— Хочеш жити? — хрипким голосом сказав Ніколя Тонсар дитині.
— То що? — спитала Пешіна.
— Скажи їм, що ми гралися, і я тобі пробачу, — похмуро сказав Ніколя.
— Скажеш, суко?.. — повторила Катрін, кинувши на дівчинку погляд, ще страшніший, ніж смертельна загроза Ніколя.
— Гаразд, коли ви залишите мене в спокої,— відповіла дівчинка. — А потім, я тепер уже не виходитиму з дому без ножиць.
— Ти будеш мовчати, а то я скину тебе в Авону, — сказала їй люта Катрін.
— Ви просто потвори! — закричав кюре, — вас треба було б тут же заарештувати й віддати під суд…
— Ах, так! А ви що поробляєте у себе в вітальнях? — спитав Ніколя, кинувши на графиню і Блонде погляд, від якого обоє вони здригнулися. — Ви бавитесь там, чи що? Ну, так-от, ліс і поле — наш дім, не весь же час нам працювати, ми теж бавимось!.. Запитайте в сестри й Пешіни.
— Як же ви тоді б'єтесь, коли це ви так бавитесь? — вигукнув Блонде.
Ніколя кинув на Блонде погляд убивці.
— Кажи ж! — сказала Катрін, беручи Пешіну за руку над ліктем і стискуючи її аж до синців, — це ж правда, що ми гралися?..
— Так, пані, ми гралися, — сказала дівчинка, яка остаточно ослабла від напруження сил і тепер ледве трималася на ногах, наче близька до непритомності.
— Чуєте, пані,— нахабно сказала Катрін, кинувши на графиню один з тих поглядів жінки на жінку, що варті удару кинджала.
Вона взяла під руку брата, і обоє вони пішли геть, нітрохи не обманюючись щодо враження, яке вони справили на цих трьох панів. Ніколя двічі обернувся і двічі зустрівся поглядом з Блонде, який виміряв з голови до ніг високого мерзотника, п'яти футів і восьми дюймів на зріст, з яскравим кольором обличчя, з чорним волоссям у крутих кучерях, широкого в плечах, фізіономія якого, загалом досить приємна, показувала на губах і навколо рота риски, що свідчили про жорстокість, властиву сладострасникам і ледарям. Катрін з порочною кокетливістю похитувала своєю білою у синю смужку спідницею.
— Каїн і його дружина! — сказав Блонде абатові.
— Ви не уявляєте, до чого ви праві,— відповів кюре Бросет.
— Ах, пане кюре, що вони мені зроблять? — сказала Пешіна, коли брат і сестра досить відійшли, щоб не могли почути її голосу.
Сполотніла, мов її хустина, графиня була охоплена таким переляком, що не чула ні Блонде, ні кюре, ні Пешіни.
— Це примусить тікати з раю земного… — сказала вона, нарешті.— Але насамперед врятуймо цю дівчину з їхніх пазурів.
— Ви мали рацію, дівчинка — ціла поема, жива поема! — прошепотів графині Блонде.
У цю мить чорногорка була в тому стані, коли тіло й душа димлять, так би мовити, над згарищем гніву, який спричинив крайнє напруження усіх духовних і фізичних сил. Це — невимовне, найвище піднесення душі, що з'являється під тиском фанатизму, опору або перемоги, любові або мучеництва. Вийшовши в жовтому з коричневим в'язаному платті з комірцем, який вона звичайно плісувала сама, вставши рано-вранці, дівчинка ще не звернула уваги на безладдя свого плаття, забрудненого в землю, і пом'ятого комірця. Помітивши, що волосся в неї розтріпалося, вона шукала свого гребінця. У цю першу хвилину її зніяковіння Мішо, теж притягнутий криками, з'явився на місце дії. Побачивши свого бога, Пешіна знову знайшла всю свою енергію.
— Він мене навіть не торкнувся, пане Мішо! — вигукнула вона.
Цей вигук, а також погляд і рух, які були красномовним коментарем до нього, в одну мить відкрили Блонде і абатові в більшій мірі, ніж розповіла графині пані Мішо, пристрасть цієї дивовижної дівчинки до начальника охорони, що нічого не помічав.
— Підлота! — вигукнув Мішо.
І мимовільним, безсилим жестом, що зривається і в божевільних, і в мудреців, він погрозив кулаком Ніколя, висока постать якого ще майоріла на фоні лісу, куди він зайшов з сестрою.
— Отож, ви не гралися? — сказав абат Бросет, кидаючи гострий погляд на Пешіну.
— Не мучте її,— сказала графиня, — і ходімо додому.
Пешіна, хоч і зовсім розбита, почерпнула в своїй пристрасті досить сили на те, щоб іти: її обожнюваний владар дивився на неї! Графиня йшла слідом за Мішо однією із стежок, відомих тільки браконьєрам і лісникам, якою двоє не могло йти поруч, але яка виводила просто до Авонської брами.
— Мішо, — сказала графиня в глибині лісу, — треба знайти якийсь спосіб визволити край від цього злісного мерзотника, бо дівчинці, може, загрожує смерть.