Ежені Гранде. Селяни
- Автор: де Бальзак Оноре
- Серия: Вершини світового письменства #38
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Елеонора Ржевуцька
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Ежені Гранде. Селяни». Краткое содержание книги:
За розрахунками Рігу, відмова генерала мала стати новим приводом до невдоволення селян проти великого землевласника й створити коаліції ще одну підставу для вдячності Тонсара в тому разі, коли хитрий розум колишнього мера дасть йому спосіб визволити Ніколя.
Ніколя, що в найближчі дні мав з'явитися в призовну комісію, покладав невелику надію на протекцію генерала, через незадоволення Егів родиною Тонсарів. Його пристрасть до Пешіни або, вірніше сказати, його впертість і похіть були до такої міри збуджені думкою про від'їзд, який не лишав йому часу на зведення дівчинки, що він вирішив вдатися до сили.
Зневага, яку виявляла ця дитинка до свого переслідувача, а також її сповнений енергії опір розпалили в ловеласі «Великих-ГУ-синіх» почуття ненависті, що її лють дорівнювала його бажанню. Він уже три дні підстерігав Пешіну; бідна дитина, зі свого боку, знала, що її підстерігають. Між Ніколя і його жертвою встановилося таке ж взаємне розуміння, як між мисливцем і дичиною. Якщо Пешіна відходила на кілька кроків за браму, вона відразу помічала голову Ніколя в якійсь з алей, паралельних огорожі парку, або на Авонському мості. Вона легко могла позбавитися цього огидного переслідування, звернувшись до свого діда; але всі дівчата, навіть найнаївніші, з якогось, може й інстинктивного, страху побоюються в таких справах звертатися до своїх природних покровителів.
Женев'єва чула, як дід Нізрон заприсягся вбити всякого, хто «торкнеться» його внучки, — саме так він і сказав. Старий вірив, що цю дитину охороняє світле сяйво його сімдесятирічного бездоганного життя. Перспектива страшних драм так лякає палку уяву молодих дівчат, що нема потреби заглядати в глибину їх сердець, шукаючи інших численних і цікавих причин, які накладають печать мовчання на їх вуста.
Перед тим, як вийти з молоком, яке пані Мішо посилала дочці сторожа при Коншській брамі Гайяра, бо в нього недавно отелилася корова, Пешіна заздалегідь старанно оглянула місцевість, наче кішка, що вирішила вийти з дому. Вона не побачила ніяких ознак Ніколя; вона послухала тишу, як каже поет, і, нічого не почувши, вирішила, що мерзотник десь на роботі. Селяни вже почали збирати своє жито, бо вони спочатку жнуть свої ділянки, щоб не проминути поденщини, добре оплачуваної женцям. Але Ніколя був не з тих, хто дбає про дводенний заробіток, тим більше, що він залишав долину після суланжського ярмарку і що служба в солдатах для селянина, це вступ у нове життя.
Коли Пешіна з глечиком на голові пройшла половину дороги, Ніколя диким котом стрибнув з високого в'яза, в листі якого він ховався, і впав блискавкою під ноги дівчинці, яка кинула свій глечик і поклалася на свою моторність, щоб домчати до павільйону. Через сто кроків Катрін Тонсар, яка сиділа в засідці, вискочила з лісу і з такою силою штовхнула Пешіну, що та впала на землю. Сила вдару приголомшила дівчинку; Катрін підняла її, взяла на руки й понесла в ліс, на середину невеликої галявини, де дзюркоче Срібний струмок.
Катрін, дівчина висока й дужа, схожа в усьому на тих дівчат, яких і тепер скульптори й художники обирають, як колись Республіка, на живе втілення Свободи, захоплювала авонську молодь такими ж пишними грудьми, такими ж мускулистими ногами, таким же потужним і разом з тим гнучким станом, м'ясистими руками, очима з вогненними іскорками, гордовитою поставою, хвилястим волоссям у великих кучерях, чоловічим лобом і червоними губами, зібраними в майже жорстоку усмішку, яку так вдало вхопили й відтворили Ежень Делакруа і Давід (Анжерський). Справжній образ народу, палка й смуглява Катрін кидала полум'я заколоту із своїх яснокарих пронизливих, по солдатському нахабних очей. Вона успадкувала від батька таку бурхливість характеру, що вся родина в шинку, крім самого Тонсара, боялась її.
— Ну, як ти себе почуваєш, старенька? — спитала Катрін Пешіну.
Катрін навмисно посадила свою жертву на невеликий пагорбок біля струмка, де й привела її до притомності, обливши холодною водою.
— Де я?.. — спитала дівчинка, відкриваючи свої прекрасні чорні очі, про які ви б сказали, що їх проймає сонячний промінь.
— Ах, без мене, — відповіла Катрін, — ти була б уже мертва…
— Дякую, — сказала дівчинка, ще далеко не опам'ятавшись. — Але що ж зо мною сталось?
— Ти зачепилася за корінь, кулею відлетіла на кілька кроків і розтяглась на землі… А й бігла ж ти! Мчала, як скажена.
— В усьому винний твій брат, — сказала Пешіна, згадавши, що бачила Ніколя.