Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності
- Автор: Плохий Сергей Николаевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1611-2
- Переводчик: Роман Клочко
- Жанр: История
Электронная книга - «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності». Краткое содержание книги:
Книга цікаво й доступно розповідає про історію нашої держави від часів Геродота до подій на Сході України сьогодні. Це авторитетне видання допоможе краще зрозуміти події минулого, а через них – і наше сьогодення. Автор фокусує увагу на українцях як найбільшій демографічній групі, а згодом – головній силі, що стояла за створенням сучасної нації. Дізнайтеся, як наші предки «призвали варягів на царювання», як наша країна боролася за право бути незалежною, пройшла крізь часи кріпацтва, комуністичного терору й Голодомору, Другої світової війни та врешті-решт отримала незалежність.
Улітку 1990 року українські активісти, багато з яких були з Галичини та Західної України, організували «марш на схід» — масове паломництво до Запоріжжя та козацьких пам’яток у пониззі Дніпра. Цей марш був покликаний «пробудити» українську самосвідомість у східних районах республіки. Це був величезний успіх, що мобілізував десятки тисяч людей і популяризував версію української історії, протилежну тій, що домінувала в школах та публічному просторі Південної України. Наступного року влада, яка спочатку виступала проти маршу, вирішила зкористатися з козацької міфології, що набирала сили. Вона профінансувала власні заходи на честь козацтва у Східній та Західній Україні, однак не отримала очікуваних політичних дивідендів. Партія та довіра до неї стрімко занепадали.
«Який ідіот вигадав слово “перебудова”?» — спитав Щербицький своїх підлеглих, коли вперше почув це слово. Коли Горбачов під час візиту до Києва закликав людей, попередньо обраних КДБ, чинити тиск на місцевих керівників, Щербицький, який був присутній на цій зустрічі, повернувся до своїх помічників і, покрутивши пальцем біля скроні, сказав: «На кого ж він тоді збирається спиратися?» У вересні 1989 року Горбачов відчув себе досить сильним, щоб розібратися з останнім пережитком брежнєвського режиму в Політбюро — з самим Щербицьким. Того місяця Горбачов приїхав до Києва, щоб повідомити партійній еліті про те, що всесоюзне Політбюро проголосувало за виключення Щербицького зі свого складу. Український ЦК не мав іншого вибору, окрім як усунути його і з посади першого секретаря. Менш ніж за півроку Щербицький накладе на себе руки, не в змозі змиритися не лише з кінцем власної кар’єри, а й з кінцем того політичного та суспільного ладу, якому він служив усе життя. Смерть Щербицького в лютому 1990 року стала першим самогубством провідного політичного діяча в Україні з часу загибелі Миколи Скрипника в липні 1933 року. Закінчувалася одна епоха, і починалася інша.
1989 рік із багатьох причин став поворотним моментом в українській історії. Це був рік початків масової політики з першими напіввільними виборами до радянського парламенту; створення першої масової політичної організації — Народного Руху за перебудову, кількість членів якого досягла 300 тисяч осіб восени 1989 року, а на кінець наступного зросла більш ніж удвічі; легалізація Української греко-католицької церкви, яку сталінський режим загнав у підпілля, але яка, проте, мала мільйони прихильників. 1990 року вибори до нового українського парламенту остаточно змінили політичне життя в Києві. Про-демократичні депутати сформували блок під назвою Народна Рада, якому вдавалося задавати тон в українській політиці, хоча до нього й належала лише чверть парламентарів. Улітку 1990 року український парламент пішов шляхом своїх колег у Прибалтійських республіках і Росії, оголосивши Україну суверенною країною. Декларація не ставила за мету вихід республіки зі складу СРСР, але давала законам України пріоритет над законами Союзу.
Центр був безсилий зупинити те, що тоді називали «парадом суверенітетів». Горбачов, батько радянських реформ, опинився в складному становищі. Він відштовхнув від себе компартійних апаратників та втратив підтримку інтелігенції у центрі й республіках. Його економічні реформи розбалансували економічну систему, кинувши в штопор виробничі показники та погіршивши й без того низький рівень життя. Партійні керівники були незадоволені реформами, що загрожували їхній владі та здавалися їм занадо радикальними. Інтелектуали, навпаки, вважали реформи недостатньо рішучими й надто повільними. За іронією долі, ці ворожі одна одній групи знайшли спільного ворога в Горбачові та центрі в цілому. Суверенітет і, нарешті, повна незалежність стали спільною платформою, що створила умови для співпраці між цими протиборчими силами в українському політикумі.
Мобілізація мас в Україні мала декілька регіональних особливостей, визначених історією окремих земель. У Галичині, на Волині й певною мірою Буковині — територіях, приєднаних за пактом Молотова-Ріббентропа, — масовий рух був схожий на те, що відбувалося у країнах Балтії, які СРСР теж приєднав на початку Другої світової війни. Там колишні дисиденти та представники інтелігенції очолили рух під прапором демократичного націоналізму і взяли під свій контроль місцеві органи влади. У решті країни партійні еліти, чиє виживання Горбачов поставив у залежність від їхньої здатності бути обраними до республіканської та місцевих рад, були дезорієнтовані, але змогли втриматися при владі. Коли українська Верховна Рада обрала своїм головою 56-річного уродженця Волині Леоніда Кравчука, поява нового лідера родом із Західної України стала передвісником великих змін. Реформи Горбачова зробили парламент, безумовно, найважливішою гілкою влади. До кінця 1990 року Кравчук став найбільш впливовим і популярним лідером в Україні. Він був єдиним українським чиновником, який міг говорити зі зростаючою опозицією, що спиралася в основному на західні землі. Також він мав багато прихильників серед партійної еліти, так званих суверен-комуністів, які прагнули політичної та економічної автономії для України.