Сини Великої Ведмедиці
- Автор: Вельскопф-Генрих Лизелотта
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: Іван Соболь
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Сини Великої Ведмедиці». Краткое содержание книги:
На дні головної долини ще стояла глибока вода. Жінки, що пішли попереду, вже спустили човни на повільно текучу поду, поклали на них вантаж і почали гребти, обминаючи горби. Вершники ще лишались на конях; вода сягала їм до ніг. Собаки замовкли і пустилися вплав.
Але ось вода, виграючи мінливими переливами, стрімко понеслась — почалося справжнє річище. Грозова Хмара і Ящірка розпізнали у темряві на конях групу воїнів, а між ними Четансапу на його трофейному сиваші. Воїни зупинилися на затопленому березі річки. Друга половина загону стояла в бойовій готовності вгорі біля височини на краю прерії. Але ворога не було видно.
Грозова Хмара і Ящірка їхали у кінці валки. Уїнона в своєму шкіряному човні повернула назад, щоб забрати обох дівчаток. Вони спритно ковзнули з коней у шкіряний казан і заходилися гребти. З води виринуло обличчя, що, певно, належало Хитрому Боброві. На тому боці усе ще скакав на сиваші Четансапа, заганяючи в річку останніх драгунських коней.
Коли човен Уїнони з дітьми, перепливши річище, знову опинився в майже стоячій воді і без труднощів проплив між горбами, що стриміли з річки, серце Грозової Хмари забилось сильно і лунко. Вона ще раз озирнулася на покинутий південний берег. Ось готові до бою вершники ураз повернули коней і теж поскакали вслід за іншими у долину річки. Але один-єдиний зостався на місці. Він стояв чорною тінню на тлі чорної ночі.
Човен підганяли легкі удари весла, і він нісся вперед. Покинутий берег відступав усе далі й далі. Тінь самотнього вершника все більше зливалася з темрявою. Токай-іхто залишився сам.
Діти ступили на північний високий берег річки, досягти якого було їхньою заповітною мрією. Вони допомогли Уїноні витягти човен на берег і вилізли на мокрих коней. Довга валка вже вишикувалась і, облита таємничим світлом місяця, потяглася на північ прерії. Вдалині протрюхав вовк. Похитуючи головами, йшли в'ючні коні і присадкуваті мули. «Перед вів сиваш Четансапи; його ясна шкура вилискувала в нічному світлі. Діти прислухались. Позаду них шуміла річка. Але ще досі не пролунав жодний постріл.
По той бік, на покинутому березі, вороги лише тоді нападуть на вождя, коли жодне вухо не почує цього і жодне палке серце не зможе повернути коня.
БОРОТЬБА ІЗ ЗАЧАРОВАНИМ БІЗОНОМ
Ведмежі хлопці й розвідник Чорна Скеля не сиділи без діла на протилежному березі Мулистої води. Перш за все вони зняли шкуру з лозового кістяка човна, щоб використати її замість ковдри. Добре загорнувшись у неї, індійці перебули зливу і змокли не більше ніж тоді, коли переправлялися через річку. Великі переходи останніх днів зовсім зморили хлопців, тому Чорна Скеля наказав їм цієї ночі спати і сам вартував у найнебезпечніші години перед світанком.
Коли розвиднілось, вони попоїли трохи із своїх запасів і потім порадились, що їм робити далі.
— Перш за все, — сказав Чорна Скеля, — давайте почнемо вести спостереження з горба, чи не помітимо чого важливого для нас. Адамс говорив, що він буде триматися поблизу Лісистих гір біля річки Міні-Сосе. Може, нам пощастить знайти його.
Хлопці погодились з цим планом, і всі троє вирушили в дорогу. Кістяк човна індійці покинули, оскільки він був їм не потрібний. Але шкуру, що правила їм замість ковдри, а також могла згодитися для будування намету, вони взяли з собою. Чорна Скеля недаремно вже протягом багатьох років виконував обов'язки розвідника у Ведмежому братстві. Він бігом повів хлопців навпростець долинами до того горба, з якого виднілася уся місцевість навкруги. Це найкращий із спостережних пунктів, який тільки могли тут знайти троє молодих індійців. Трава тут була зелена та висока; вона буйно росла на родючому глинистому грунті, і трьом юнакам з Ведмежого братства дуже легко було у ній сховатися. Самі невидимі, вони могли спостерігати місцевість наскільки сягало око. Але чого хлопці не могли бачити — це своїх одноплемінників, що лишилися на протилежному березі. Затока у вигляді рогу була закрита від їхніх поглядів.
Вранішнє сонце пригрівало в спину, навколо квітів снували комахи. Вдалині пасся табун антилоп. Гапеда і Часке помітили стадо тої самої хвилини, що й Чорна Скеля.
— Можна підкрастися і влучити стрілою в антилопу, — сказав Ігасапа.
Молоді індійці раділи нагоді пополювати більше, ніж свіжій печені.
Раптом вони вгледіли, що антилопи перестали пастися, попіднімали голови і швидко, мов вітер, помчали лугом. Бігли вони в північному напрямку.