Сини Великої Ведмедиці
- Автор: Вельскопф-Генрих Лизелотта
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: Іван Соболь
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Сини Великої Ведмедиці». Краткое содержание книги:
Грозова Хмара знову сиділа в таборі і чекала. Їй так хотілося поговорити з Сітопанакі і попросити, щоб та розповіла про край, що лежить по той бік річки. Але дочка чужого вождя була така тиха й зажурена і не розуміла мови дакотів. Грозова Хмара іноді кидала погляд на цю дівчину, яку вона ще кілька днів тому ненавиділа, ревнуючи до Уїнони. Але тепер вона полюбила чужинку і дивилася на неї все частіше, правда крадькома, так що чорнонога дівчина не могла цього помітити. Сітопанакі була дуже гарна і сумна, як сама смерть. Може, вона любила вождя?
Якось уночі — останньої ночі перед переправою через річку — Грозова Хмара крізь сон почула тихий звук, немов вітер співав у траві. Він бринів, як невідома пісня, і пісня ця була така чарівна й ніжна, що маленька дівчинка не хотіла прокидатись, а воліла б тільки слухати спів. Вона слухала і марила. Їй снилася дівчина-дакотка, яка виїхала човном на озеро шукати свого коханого. Але вона знайшла лише його сагайдак з стрілами, що плавав на блискучій поверхні води. Тоді вона віддала свого човна на поталу хвилям і загинула в озері.
Коли Грозова Хмара удосвіта, раніше, ніж звичайно, розплющила очі, у небі мерехтів лише перший відблиск світанку. Місяць і зорі вже поблідли на його тлі. Вода шуміла в долині. Ще всі спали; навіть собаки лежали, скрутившись і уткнувши морди у шерсть. Лише одна тонка постать підвелася: вона стояла на колінах у траві й заплітала своє довге важке волосся. Тоді внизу, на краю затоки, виринула з імли світанку ще одна тінь і почала поволі наближатись. Дівчина, що стояла навколішки, нібито злякалась. Вона нахилилася ще нижче і сховала обличчя. Тінь чоловіка безшумно пройшла повз неї і майнула уверх схилом до вершини, гнучка, мов гірський лев, що готується до стрибка.
Грозова Хмара знову заплющила очі й терпляче чекала, поки її розбудять. Ніхто не повинен знати, що вона вже не спить.
Останній день теж збіг у тиші й бездіяльності. Грозова Хмара і Ящірка знову сиділи біля Унтшіди. Стара сказала дівчатам, що наступної ночі табір вирушить.
— Коли сонце піде спати, — сказала вона, — ми переправимось через річку. Ви обидві поїдете верхи на трофейних конях, які подарував Ведмежим хлопцям їхній батько Четансапа. Ці коні великі, а ви малі, але сором був би вам, якби ви впали з них.
— Авжеж, сором, і Ведмежі хлопці глузували б з нас, — відповіла Грозова Хмара. — Та ми не такі дурні.
Унтшіда усміхнулась і встала, щоб сказати і решті жінок, що вони мають робити.
День поволі згас. Коли сонце у червоній заграві зникло за обрієм і дрозди заспівали свою вечірню пісню, в таборі все ще не було помітно ніякого руху і пожвавлення. Коні паслися, собаки шастали довкола. Сіра вовкодавиця лизала свій приплід — чотирьох щенят. Грозова Хмара вже уподобала одне чорненьке, яке хотіла взяти собі. Уїнона пообіцяла його дівчинці, якщо дозволить Токай-іхто.
Маленька дівчинка зітхнула і погладила цуценя. Замиготіли перші зорі шостої ночі.»
З річкової долини потягло вітром, і шум води у темряві залунав гучніше.
Унтшіда підвелася з свого місця. Це було знаком усім готуватися. Ніхто не промовив жодного слова. Жінки й дівчата, яким було звелено перенести човни, легко підняли їх і раніш від інших почали спускатися довгим ланцюжком у долину. Інші пішли з дітьми до коней. Собаки з гавкотом гасали навкруги, бо вдалині, в прерії, і внизу, в долині річки, зухвало задзявкало кілька койотів. Грозова Хмара і Ящірка знали: ці койоти — розвідники племені, що подавали сигнали. Дівчатка привели двох великих драгунських коней і без сторонньої допомоги вилізли на них. Їхні дитячі руки упевнено тримали повід; коні слухняно йшли довгим цепом вниз до затоки.
Копита хлюпали по калюжах, залишених спадаючою повіддю. Шлях ішов незліченними звивинами навколо прибитих водою дерев, гілля і коріння та навколо чагарника, що ріс на березі. Верби хитали вітами від легкого подиху нічного вітру. Було дуже темно. Собаки не переставали валувати; шум річки усе наближався й наближався.