Сини Великої Ведмедиці
- Автор: Вельскопф-Генрих Лизелотта
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: Іван Соболь
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Сини Великої Ведмедиці». Краткое содержание книги:
Відповзши на таку відстань, що його вже не можна було бачити з бівуаку», хлопець перевів подих. Чи Ігасапа й Часке десь поблизу і чи здогадуються вони про його втечу? Гапеда видерся на горб і задзявкав койотом. У Ведмежому братстві це був умовний сигнал розвідників, який знали навіть діти, а Гапеда навчився у свого батька Четансапи чудово наслідувати його. Згодом у відповідь долинув такий самий дзявкіт.
Гапеда завмер на місці, чекаючи: з'явився Ігасапа. Хлопець коротко розповів йому, що хитрість удалася і що драгуни мають намір наступного дня вчинити щось погане трьом фермерам, що втекли з худобою, мисливцеві на бобрів та його дружині.
— А де знаходяться ці уатшітшун з своїми плямистими бізонами? — зацікавився Чорна Скеля.
— Я втямив тільки, що десь на північ від нас.
— Значить, це ті самі, яких ми з Часке уже бачили. Біжімо швидше.
Підійшов і Часке. Ігасапа з обома друзями, не гаючи ані хвилини, щодуху помчали у північному напрямку. У всіх дакотів прудкі ноги, хоч і не всі вони такі спритні, як підлий зрадник Татокано: Але, коли потрібно, кожен з них пробіжить за день не менше, ніж кінь.
Сонце зійшло. Вже не одну годину бігли три індійці. Недарма вони постійно ще змалку особливо старанно тренували ноги, натирали маззю, робили різні вправи. Увесь тягар свого тіла хлопці переносили на носки ніг, як це звичайно роблять під час швидкого бігу. В повітрі ще віяло ранковою прохолодою, коли до них долинуло здалеку ревіння плямистих бізонів. Воно було зовсім не схоже на рев диких бізонів. Гапеда і Часке раптом відчули, як у них од хвилювання закалатало серце. У майбутньому їм теж доведеться розводити плямистих бізонів. Чи ж вони такі жалюгідні, як оті виснажені, напівголодні бики й корови, що дісталися індійцям у резерваціях?
Трьом дакотам тепер уже не треба було додержувати особливої обережності. Вони, не ховаючись, побігли просто до табуна. Сокиру. війни закопано, і ніхто й не запідозрить, що ці хлопці належать до Ведмежого братства, усе ще переслідуваного ворогами. А коли там і Адамс, як вони того сподівалися, то, впізнавши хлопців, він, без сумніву, дружньо прийме їх.
Дакотів помітили, і назустріч їм вирушив вершник. Це був білий. Він їхав на рябому коні й одягнений був, як ковбой: у світлій шкіряній куртці, на шиї — строката хустка з довгими китицями, а на голові — високий крислатий капелюх. Обличчя — худе і засмагле, аж бронзове. Вік його важко було визначити, бо ж ніхто не міг певно сказати, чи безліч отих зморщок на його чолі викарбувана роками, чи злигоднями. Вершник під'їхав галопом і, як індієць, раптово осадивши коня, зупинився перед хлопцями.
Троє з Ведмежого братства теж стали.
— Вітаю моїх юних червоношкірих братів! — сказав білий мовою дакотів. Його вимова, власне, діалект мови дакотів, була трохи незвична для індійців з Ведмежого братства. Проте вони добре розуміли його і зраділи, що білий в цій далекій місцевості вітає їх рідною мовою.
— Вітаємо нашого білого брата! — відказав поважно Ігасапа. — Ми шукаємо людину на ім'я Адамс.
— Зараз ви його тут знайдете! Ходімо! — Вершник повернув коня і риссю поїхав до табуна, що пасся на лузі. Індійці пішли за ним. Гапеда і Часке з цікавістю розглядали корів, биків і бугая. Хоч ці тварини після зимівлі були худішими, ніж дикі бізони, але вони жваво і з задоволенням паслися, а не стояли напівмертві, з похнюпленими головами, як та худоба, що її пригнали у резервацію уатшітшун. Бугай сопів, довгі батоги пастухів голосно ляскали.
Дакоти побачили групу вершників. Один з них — викапаний той, що привітав їх. Троє сивих чоловіків і дві жінки похилого віку менше цікавили хлопців. Це, певно, фермери, що їх прогнала повідь, як розповідав скаут.
Але серед них був ще один вершник: білявий, молодий, з блакитними очима; риси його обличчя були суворі, а в куточках рота заліг глибокий сум. Поруч нього молода жінка: волосся у неї було світле, як сонце, а очі — як вранішнє небо. Вона вправно їхала верхи. Проте юні дакоти, які, можна сказати, виросли на конях, зразу ж побачили, що ця жінка не сиділа, як вони, з чотирьох років, день у день у сідлі. Вона, видно, з недавнього часу у прерії, хоча і намагалась бути схожою на справжню пастушку.
Білі зупинились, зійшли з коней і запросили індійців до себе. Гапеда і Часке були приємно вражені таким ввічливим і пристойним поводженням уатшітшун. Вони знали лише Червоного Лиса, солдатів та найманців, що заганяли людей Ведмежого братства до резервації і убивали їх, уже обеззброєних. Їхньою мовою завжди були лише кулі і груба лайка. Тому індійці так здивувалися тепер.