Вибрані твори
- Автор: Пилипенко Сергей Владимирович
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 978-966-8499-67-8
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Вибрані твори». Краткое содержание книги:
В цьому полягає велика користь літдискусії. Вона гостро поставила проблему кваліфікації, вона розбудила увагу до глибоких мистецьких і суспільно-громадських справ в їх сучасному взаємовідношенні.
Треба йти далі. Від літдискусії до творчої праці шляхами, що тою дискусією уторовані. Як — це скаже для плужан 3-ій плужанський з'їзд. Його головна увага буде на аналіз творчости, на ту зброю, що нею боротимуться плужани в «мирному суборництві».
Наприкінці примітка: хай не розуміють нашого гасла так, як дехто зрозумів і тлумачив статтю «Від агітації до пропаганди», кажучи, нібито ми зовсім від агітації відмовляємося, в той час коли ми говорили про те, куди центр уваги перенести. Так і тепер: літдискусія, не дивлячись на всі погані присмаки й примітки її, корисна й потрібна й надалі, але: від літдискусії до творчої праці!
Як на правдивому шляху спотикаються[347]
важитися полемізувати з академіками безграмотній у мистецькій справі людині, що спекулює на літературі, набуваючи громадський капіталець, і для того плодить бездарних графоманів і макулятурмахерів, постачаючи їм вульгарний марксизм, — читачі розуміють усі труднощі такого замаху з негідними засобами.
Труднощі ці подвоює те, що різні памфлети та інші аркушеві статті, де на мою голову сипалися ще й не такі епітети, як на якогось «мракобеса», що постає взагалі проти культури, підтримує «столипінські хутори»[348] і гопаківсько-шароваристу «просвіту», що ці полемічні статті друкуються вже протягом півроку в «Культурі й Побуті», але ті ж півроку читачі даремно чекають на будь-яку відповідь і дивуються: що воно за «дискусія» така однобока?
Horribile dictu[349] — написав би на цьому місці академік М. Хвильовий, що так полюбляє цитувати стародавні й нестародавні прислів'я. Але я пригадую невісту з відомої п'єси «Весілля»: «Вони хочуть свою образованість показать і завсігда говорять про непонятне»[350]. Отож, гадаю, що читачам і без страшних слів зрозуміло, на який страшний крок я наважуюсь.
Тим часом приклади, як кажуть, заразливі, і я не можу втриматися, щоб із «святих отець» не цитнути.
Це А. Луначарський[351] свою промову на першій всесоюзній конференції пролетписьменників (7/1 — 25 р.) закінчив був так:
Останніми роками серед пролетарської письменницької сім'ї виникли й ще не знищені внутрішні суперечки. Ці суперечки природні, бо ми живемо в переходову добу і перебуваємо під впливом двох сил, з котрих одна тягне назад, у буржуазні болота, а друга — вперед, до пролетарського, що саме тепер сходить, сонця. Що скорше ми збагнемо, що, будучи незадоволені один одним, полемізуючи один з одним, ми все-таки лишаємося братами — будівниками пролетарської культури, то краще. Стане-бо тоді для нас ясно, що, навіть ріжучи свого товариша критичним лезом, ми робимо це тільки для того, щоб, скувавши в ньому булат, розтрощити водночас скло. Нам нема чого один перед одним уклонятися й танцювати менует; хай цією справою займаються попутники. Ні! Ми щиро, по-братерському повинні сказати самим собі, що наша пролетарська література — це майстерня, де мають куватися наші груди й наш мозок. Від перехрещених тут ударів сиплеться щодалі більше іскор, потрібних для освітлення світу.
Читачі, маю надію, після цієї цитати бачать, що я не належу до тих, хто ображається на глузливі епітети і вважає себе ущипленим. Коли я про них згадував лише для того, щоб констатувати невигідність моєї позиції після такої порції солоного від моїх щедрих товаришів, порції, що, певно, так уже освітлила мозок шановних читачів, що мені з моїм гасником туди вже лізти задурно.
Чую нетерплячі голоси: годі з передмовою. До діла!
Добре. Діло в тому, що я, за діягнозою професора скотарства Омелька Буца[352], хорую на манію організаційну, а я хочу доказати сьогодні, що на цю манію захоріла разом із шановним професором Вільна Академія Пролетарської Літератури і що до неї треба саме ветеринара запрохати для лікарської допомоги, бо буцає вона (академія) саме по-бугаячому, згруба, за рецептом того ж високовченого (в комункульті панфутуристському навчився в свій час[353]) професора скотарства. А рецепт той був, як пригадують читачі, — дискредитувати мистецтво, знищити його, як непотріб, як культ, що дорівнюється релігії, і так «застосувати ленінізм» на третьому фронті, щоб від того третього фронту нічого, крім фізкультури, не лишилося.
347
Подаємо за першодруком у 5 числі додатка до газети «Вісті ВУЦВК» — «Культура і Побут» за 1926 р. У заголовку обіграно назву статті М. Ялового «На правдивому шляху».
348
«Столипінські хутори» — внаслідок сільськогосподарських реформ П. Столипіна (1862-1911), скерованих на передачу громадських земель у приватну власність, з 1907 по 1911 рр. в Україні вийшли на відруби та хутори 225 500 господарів. Це зумовило економічне піднесення сільського господарства та формування прошарку заможних селян, з одного боку, а з іншого — пролетаризацію частини сільського населення. Відтак «столипінські хутори» в 1920-ті рр. асоціюються насамперед із куркульством (заможними селянами).
349
Horribile dictu — страх сказати (лат.).
350
П'єси «Весілля» — йдеться про твір А. Чехова.
351
Луначарський Анатолій (1875-1933) — російський політичний діяч, критик, драматург.
352
Професора скотарства Омелька Буца — псевдонім одного з керівників ВАПЛІТЕ Олекси Слісаренка, під яким він виступав з дискусійними статтями на сторінках «Культури і Побуту». Тут С. Пилипенко реагує на його фейлетон «Літературні хороби та боротьба з ними. (Ветеринарний порадник)». Окрім підзаголовка фейлетону, привід до шкилювання давала також і біографія Слісаренка, котрий мав сільськогосподарську освіту та перед Першою світовою війною працював агрономом.
353
В комункульті панфутуристському навчився в свій час — тут Пилипенко іронізує з футуристичного минулого свого опонента.