«Ілюстрована Історія України»
- Автор: Грушевский Михаил Сергеевич
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - ««Ілюстрована Історія України»». Краткое содержание книги:
Таке небувале розпорядженнє цар Петро в своїм указї пояснював непорядками гетьманськими, в канцелярії і в судї і в зборі доходів, і старшинськими кривдами: що у козаків і посполитих землї за бирають, в кріпацтво повертають.
Даремно Скоропадський іменем „всїх малоросийських людей" з плачем і слїзми просив царя не вірити, оповіданням про ті непорядки, не ламати старих прав і порядків українських. Цар не послухав, а щоб народови українському з кращої сторони ті нові порядки показати, розіслав по Українї друкований указ і в нїм писав, що колегія заводить ся на те тільки, аби старшина людей не кривдила, і додав свій наказ, даний колегії, де згадувало ся про кривди старшинські.
Страшенний се був удар і гетьману і всій старшині, всїй гетьманській управі. Ясне дїло було, що справжня управа буде тепер в руках сеї колегії чи її голови, а за гетьманом з старшиною тільки порожнє імя зіставало ся. Дуже непокоїло також старшину отеє, що цар, покорочуючи її власть заразом підіймав против неї поспільство, обіцюючи суд і управу на старшинські кривди, виносив на верх справу неправедно захоплених земель і незаконно закріпощених людей та показував стежку до нової колегії з усякими скаргами в сих справах.
99. Перше скасованнє Гетьманства. Полуботок
Скоропадський так був вражений тим, що захворів і вмер. Але його смерть дала цареви нагоду тільки до нового удару: він постановив зовсім скасувати гетьманщину. Одержавши відомість про смерть Скоропадського, він поручив заступати гетьмана полковникови Полуботкови з генеральною старшиною і в усїх справах радити ся з Веляміновим. Разом з тим Україну з-під міністерства чи колегії (як тодї називали) заграничних справ, через котру гетьмани досї мали зносини з царським правительством, велїв перевести в завідуваннє сенату, зарівно з звичайними провінціями Росії. Коли ж старшина прислала до нього своїх послів, просячи дозволу вибрати нового гетьмана на місце Скоропадського, то дуже довго на се не давано відповіли, а як старшина нагадувала, то літом 1723 р. цар дав таку відповідь, що справа гетьманського вибору зовсім відкладена не знати до якого часу. Цар писав в тім указі, що царське правительство підшукує особливо вірного і певного чоловіка на гетьманство, вважаючи на те, що „від часів першого гетьмана Богдана Хмельницького аж до Скоропадського всі гетьмани виявили себе зрадниками", і не належить цареви про се докучати, „бо тим часом визначене Україні правительствоі в дїлах нема замішки".
Сими словами грізний цар не тільки відкладав справу, але й нагадувати про неї забороняв. Гетьманство мало бути скасоване очевидно— на завсїди.
Але те що настало по скасованню гетьманства змушувало українське громадянство гірко жалувати за гетьманами. Хоч царське правительство справу так обертало, мовляв усе робить ся для кращого порядку і для охорони народу від кривд старшинських, але на ділі нові великоруські правителі не приносили ніякого порядку анї полекші народови, навпаки ще більше кривд, насильства і всякого обтяження народови прибувало, і всі жалували, що нема кому за нарід, за Україну стати—нема голови, нема гетьмана.
Голова нової колегії Велямінов поводив ся як правдивий сгарший, давав накази старшині, всім роспоряджав ся, на самого Полуботка, гетьмана наказного, кричав як на свого підвладного: „Що твоя служба проти моєї? знаєш, що я брігадір і президент (колегії), а ти проти мене нїщо!" Старшині похваляв ся, що так їх зігне, що тріснуть; а на пригадки про старі права українські кричав: „уж ваші давнини велено перемінити, а поступати з вами по новому, — я вам указ!" Коли так поводили ся з наказним гетьманом і генеральною старшиною, то можна собі уявити, як ставили ся сї великоруські начальники, почувши свою силу, до низшої старшини і до простих людей. Колегія позаводила небувалі податки і збори, против давнійших прав, і роспоряжала тими сумами самовільно. Полковники з Великоросів, гіокладаючи ся на те, що правительство за них завсїди постоїть, — допускали ся ще більших самовільств і кривд, ніж Українці. Далї своєволили росийські військові, обїдали нарід постої. А козаків далї посилано великими партиями на далекі роботи, де вони гинули як мухи від тяжкої і непривичної роботи, від незвичайного повітря і страви. Трапляло ся, що з пяти—десяти тисяч, що посилали ся на ті роботи, гинула на місцї третина, половина, а решта вертали ся каліками. Рахують, що за пять лїт 1721—5 отак згинуло на тих роботах—на Ладозькім каналі, на Кавказі, на Волзї, до двадцяти тисяч козаків!..