Молоді літа короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #19
- Год: 1975
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Молоді літа короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
Гіз відмахнувся:
— Ет, чого ви хочете? Він ні на що не ображається й липне до мене, як реп'ях. У всі церкви ходить за мною. Скоро зробиться ревнішим католиком, ніж я сам.
Вони все переповіли Анрі, але він не сказав їм того, що подумав: «Пихатий Голіаф і не здогадується про мою умову з пані Катрін. Він гадає, що його незграбна крутня з попами та іспанцями всім до вподоби. Він не знає мене так, як я його. Я ж його друг. А ніхто не може дозволити собі стільки, як друг».
Наступного ранку, коли грали у м'яча, йому таки пощастило влучити Гізові в лоб; там зразу набігла велика ґуля, а герцогові стало зле. Анрі вдав, ніби страшенно збентежився:
— Слово честі, я не хотів, щоб у тебе виросли роги. Тільки твоя герцогиня має право наставляти їх тобі.
Усі, хто був там, мало не попадали з реготу, тоді почали голосніше, ніж би годилось, називати один одному коханців герцогині Гіз. Ця молода дама дуже швидко й глибоко засвоїла звичаї двору. Герцог Лотарінгський, що лежав на землі й остуджував лоб, чув усе те. Він стогнав не так від болю, як від злості, й присягався сам собі жорстоко покарати зрадливицю.
Наваррі він згодом сказав:
— Власне, ти тільки остеріг мене, щоб я пильнував її; а цього більш ніхто не наважився б зробити. Я бачу, що тобі можна довіряти. Ходімо зі мною на проповідь отця Буше[93].
Того ж таки дня вони поїхали на проповідь: герцог Гіз, як звичайно, з блискучим почтом, Наварра сам-один. Він ще й досі не знав як слід Парижа, а назви церкви так і не почув. Скрізь, де вони проїздили, в натовпі з уст в уста передавались ті самі слова: «Король Паризький! Слава!» Цього короля вітали, підносячи праву руку. Так робили й жінки, тільки часто, забувшися, підносили обидві й простягали їх до білявого героя своїх мрій. А той світив згори й на праведних і на грішних, немов саме сонце, гордий і впевнений у своєму ділі. Так вони доїхали до церкви, і, коли затих дзенькіт зброї, яку мали на собі численні військові, отець Буше зійшов на амвон.
То був промовець новітньої манери. Він запінився вже з перших слів, і його грубий голос раз у раз зривався на жіночий вереск. Буше проповідував ненависть до поміркованих. Не самих протестантів треба зневажати, переслідувати й нищити. Коли настане ніч довгих ножів і стятих голів, закликав Буше, найнещадніше слід карати терпимих, хоч би вони й називали себе католиками. В обох вірах найгірші — це поступливі, ті, хто ладен піти на угоду й бажає миру в країні. Не матиме вона миру, горлав Буше, бо вона його й не знесе: не дозволить честь. Ганебний мир і силоміць накинуту угоду з єретиками треба негайно зламати. Земля й кров на весь голос кличуть до насильства, насильства, насильства, кличуть рішуче вимести все чуже їм, гнилу поблажливість, розпусну свободу.
Натовп, що забив усю церкву аж до вівтаря й найдальших притворів, стлумленим стогоном люті підтвердив, що не збирається терпіти ні поблажливості, ні тим паче свободи. Люди просто душили одні одних, щоб пропхатись до амвона й побачити проповідника. Та вони не бачили нічого, крім роззявленого ротяки, бо отець Буше був маленький, хирлявий, і голова його ледь видніла над амвоном. Зате плювався він далеко. Крик його раз по раз збивався на справжній гавкіт, і те, що було в ньому людського, дуже мало скидалось на звичну для парижан мову: воно звучало якось по-чужоземному й завчено. Часом здавалося, що він зараз упаде й заб'ється в корчах, і люди вже озирались, шукаючи церковних служок. Та Буше раптом стуляв щелепи й ласкаво всміхався до слухачів, скоряючи тим серця. А перевівши дух, знову заводив свій гавкіт і аж клацав зубами, вдаючи, ніби вихоплює з натовпу когось незгодного, щоб тут-таки його зжерти.
Свобода совісті? Боронь боже! Зате ж і ніяких податків, ніякої орендної плати, взагалі ніякого здирства: ні народ, ні особливо духівництво не повинні платити королю нічого. Це й об'єднує їх. Духівництво залишить собі державну подать, яку воно заборгувало, а народові буде дозволено грабувати будинки й палаци всіх гугенотів і поміркованих — а цих останніх треба вимордувати до ноги передусім! Буше переконував своїх слухачів не жаліти й вельмож, навіть найбільших, і сипав досить прозорими натяками на самого короля — таємного протестанта, поміркованого й зрадника. Разом із жаданою кривавою купіллю проповідник змальовував їм і скарби Лувру, як вони йому уявлялись. А захоплених тими картинами слухачів він без переходу кидав у холодні обійми жаху, лякаючи переслідуваннями. Мовляв, народові й усьому народному загрожує страшна небезпека: його хочуть віддати на поталу таємним силам, що завзялись вигубити його. Далі полилась ревна, розпачлива молитва: так моляться тільки в хвилину найтяжчої скрути. Натовп голосно підхопив ту молитву. А над ним уже висіла густа хмара випарів жадоби, страху, захвату й ненависті.
93
Буше, Жан (1548–1644) — теолог, ректор Паризького університету (в ті часи центру католицької реакції). Затятий ворог протестантства, не скорився Генріхові IV навіть після його переходу в католицтво й виїхав з Парижа.