І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
— Чули, приїжджає з повіту начальство?
— А для якої лихої години?
— Щось, мать, будуть ділити.
— А мо', переділять будуть землю? Бо в мене ж он шестеро, та жінка, та я, от виходить менш аніж по десятині на їдока… А у сусіда ті ж п’ять десятин на чотири душі… То де ж, питаю вас, справедливість?
— У жінки своєї треба було спитати, коли до постелі лягав!
А дехто з отих жартунів, що не перевелися, спасибі їм, та й довіку не переведуться на нашій землі, візьме та й додасть:
— Ні, люди добрі, зовсім не тому їде до нас начальство! Чував я, що вийшов указ: замість чоловіків жінок ув армію брати.
— Бабів? — витріщають баньки легковіри.
— Еге ж, їх… За гряницею уже з усіх армій чоловіків у три шиї повиганяли. Тіки жінок і беруть.
— То для чого ж, куме, жінок?
— А для того, щоб армії лютіші були… Бо ми, куме, як із вами б’ємося? Кресонули один одного кулаками по чому довелося, пустили юшку та й розійшлися тихо-мирно додому… Ану ж зчепляться моя Варка та ваша Горпина! Війна ідьоть, аж страшно дивитися!..
— Да-а… — тягне збентежено кум та й лізе п’ятірнею до потилиці.— А що ж ми, куме, без жінок робитимем?
— А нас будуть розкріпляти до тих, котрі браковані.
— Дак їх же не так багато й лишиться! — сумнівається кум.
— То й що з того, що небагато. Нас же будуть прикріпляти до одної по дюжині…
— Хіба що так, — здасться довірливий кум та й почеше, задумавшись, геть: чи не займати чергу до якоїсь бракованої?..
Тож і не дивно, що набилося сьогодні у сільраду людей — яблуку ніде упасти. Були тут всі свої, всі комнезаможі, що майже кожного вечора збиралися докупи. Он Володька Твердохліб сидить, чогось насупившись: може, посварився з Марійкою, а може, невеселі сільбудівські справи не дають йому спокою. Ворушить червоними губами, немовби щось шепоче сердито про себе, неприязно поглядає на тих, що дуже вже порозпускали язики. Точать собі ляси, мовби вони десь на колодках, а не в сільраді, під великим портретом вождя революції. Довкола того портрета — чорна стрічка, яку ще в двадцять четвертому році, в день смерті Ілліча, повісив Ганжа.
— Ото наш сум, ото наша й кров, — сказав тоді дядько Василь, притискаючи до грудей скалічені руки.
Стрічку так і не знімали. Щоранку здував із неї Ганжа обережно пилюку, розгладжував своїми укороченими долонями.
Трохи далі од Володьки, в тісному гурті дядьків, — Іван Приходько. Цьому їсти не дай, аби тільки язиком почесати! От і зараз плеще щось про Чемберлея, потішає дядьків. «І чого б я ото язика отак розпускав! — осудливо дивиться на дядька Володя. — Все б їм хішки та хашки… Нема того, щоб серйозно про міжнародний стан наш поговорити! І куди дядько Василь дивляться, що не зупинять!..»
Але Ганжі зараз не до Приходька: схилився над столом, записує щось до великого, з обтріпаними палітурками зошита. Щось дуже важливе, мабуть, записує, бо не бачить і не чує нікого, зосереджено морщачи лоба.
А до нього вже підбирається старший брат Приходька — Микола: поглядає на заклопотаного голову, покахикує обережненько в кулак, аби привернути до себе увагу: видно, має якусь справу до Ганжі. Цей свого не пропустить, цей задаром навіть на отакі вечорниці не прийде!
«І ти дивись: брати, а отак між собою несхожі!» — розмірковує Володька. І коли б його воля та влада, він і хвилини не терпів би в сільраді оцього «культурного хазяїна», а за Володьчиним твердим переконанням — куркуляки. Бо встиг нажити незаможник Микола Приходько за роки Радянської влади жатку, сіялку, сортировку, плуга, три борони, доброго парокінного воза, двох коней, корову якоїсь заморської червоної породи, що давала за надій по відру молока. Поставив новий хлів, кошару і стайню, а тепер поглядає і на стару, обшарпану хату свою, що загрузла аж по віконниці у землю: чи не звести нову, рублену?
— В куркулики вибиваємось? — не витримав якось Володька.
— Не в куркулики, а в культурні господарі! — образився той. — Сама влада закликає збагачуватись, бо яка їй користь од таких, як ти, жебраків? І не тобі, соплякові, мене вчити, як хазяїнувати!..
Після тієї розмови поміж ними чорною кішкою пробігла неприязнь.
І тільки один гладить зараз своїм видом Володьчине серце — Петро Нешерет. «Оце справжній пролетар — побільше б таких! Не прагне отого проклятого багатства, од якого на світі все зло, не ганьбить своєї незаможницької честі зайвим кілком у дворі: знає, рано чи пізно, а прийде оцьому ненависному індивідуальному господарству кінець, настане всесвітня комуна. Отоді й прийде у неї дядько Петро — голий, чистий од дрібнобуржуазної власності, з святими незаможницькими мозолями на своїх пролетарських долонях».