І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
— Та заходь же, заходь. — І ще в сінях обвилась довкола нього — приросла, прикипіла.
— Сказилась, чи що? — одбивався Ганжа. — Дай хоч дихнути!
— Де ти так довго був? — наче й не чуючи, шепотіла вона, цілуючи його в шию, у підборіддя, в жорсткі, насталені морозом вуса. — Де?..
— Там, де й завжди… Ти хоч у хату пустиш, чи отак і проколядуємо в сінях до ранку?
Аж тепер трохи отямилась. Взяла його за руку, повела, як маленького, за собою.
«І що за скажена молодиця! — дивувався Ганжа, йдучи вслід за Мартою. — Вже три роки знайомі, а все не охолоне!»
В хаті було чисто, затишно, тепло. На столі вже лежала хлібина і ніж, коло неї стояли дві миски, а поміж ними тулились одна до одної дві дерев’яні пофарбовані ложки: купила їх Марта три роки тому на ярмарку в Хоролівці, вже після того, як зійшлася із Василем. Тут же, на лаві, на чільному місці, де мав завжди сидіти господар, лежав чистий, вишитий веселими червоними півнями рушник: витирати руки та губи.
— Добрий вечір у хаті,— неголосно привітався Ганжа, знімаючи покриту інеєм шапку. — Діти вже сплять?
— Сплять. Вони в мене, Васильку, слухняні: як вечір, так і на піч.
— Та знаю, що слухняні…
Не поспішаючи, наче вагаючись, Ганжа знімав шкуратянку, а очима — все вбік од постелі: заслала її Марта свіжісіньким простирадлом, поклала дві пухові подушки, ще й ковдру загорнула, щоб, мабуть, потім не гаяти часу. І так потягло вилежаного на поруділих газетних підшивках, на рипучих сільрадівських столах Василя в оту чисту постіль, що хоч зразу лягай, не чекаючи на вечерю!
Поклав шкуратянку на лаву, непоспіхом сів до столу.
Марта раз-раз — рушник йому на коліна, раз-раз — метнулася до печі: стукнула-грюкнула — і вже парує у мисці борщ, лоскоче ніздрі неймовірно смачним духом.
— Трохи вип’єш із морозу, Васильку?
Стояла перед ним, тримаючи в одній руці пляшку, а в другій — чарки.
— Не треба, — не хоче сьогодні втрачати голову Ганжа. Та й з якої радості? — Так недовго, Марто, й розпитися.
— Що ж, не треба, то й не треба, — покірно погоджується молодиця. Відносить пляшку до мисника, сідає поруч із Василем так, щоб весь час торкатися його плечем.
— Ріж, Васильку, хліб, я тобі ще підсиплю.
Василь бере хлібину, не поспішаючи, так, щоб не проронити додолу жодної крихти, так, як учили батько-мати, відкраює два шматки, а Марта, мов заворожена; не спускає очей з його рук:
— Як ти, Васильку, гарно хліб ріжеш!..
Потім, коли вгамувалася перша жага поцілунків, коли вони лежали, натомлені, на пом’ятій постелі, коли поринула в темряву хата і стала немовби погойдуватись, дрімотливо скліпуючи волохатими віями, Марта, спершись на лікоть, нахилившись над Василем, що лежав, заклавши руки під голову, тихо допитувалась:
— Ти любиш мене?
— Як тобі, Марто, сказати…
Ганжа сів, дістав цигарку, тернув сірником.
Вогняна цяточка то розгоралася, то гасла, покриваючись попелом. Не зводила Марта з того вогника погляду, і коли він згасав, вона ледве втримувалась, щоб не дмухнути на нього. Щоб не погас, щоб розгорівся веселим, рівним, світлим вогнем, щоб осяяв усю хату та так і горів з дня у день, з року в рік.
Та ось Василь, затягнувшись востаннє, кинув цигарку на долівку: падучою зіркою пролетіла вона в темряві, спалахнула востаннє та й погасла.
— Не знаю, що тобі, Марто, й сказати…
— Так чого ж ти ходиш до мене?
— І цього, Марто, не знаю… Мабуть, що й не треба ходити…
Марта більше не питає нічого. Упала обличчям в подушку, запустила в густі коси пальці, тремтить оголеними плечима, мовби з морозу.
— Ну, не треба так, Марто, — глухо говорить Ганжа і, щоб хоч трохи утішити, пробує погладити її по голові. Але Марта різким рухом скидає його долоню, ще глибше заривається в подушку, наче шукає там порятунку.
Ганжа обережно встав, почав одягатися. Взявши в руку шапку, нерішуче постояв, підійшов до завмерлої жінки:
— То я, мабуть, піду.
Марта — ні слова у відповідь.
— Зачини за мною, Марто, — та й пішов, як той злодій, із хати.
Гінзбург приїхав якраз тоді, коли до сільради почали сходитись дядьки на «червоні досвітки» — послухати свіжу газетку, погомоніти, вбити довгий зимовий вечір, що тягнеться, як ледача худобина: скільки її не поганяй, а вона ледь переставля ноги!
Сьогодні набилося до сільради особливо багато людей. Наче й не казав нікому Ганжа, що має приїхати секретар повіткому, хіба що зронив ненароком слівце, та в селі, де ніщо не пропадає, не валяється даром, воно не могло отак за будь здоров загубитися: хтось підхопив та й пустив од двора до двора, від хати до хати.