Чорнильна смерть

Мортола сиділа на отруйному тисі, серед хвої, майже такої ж чорної, як її пір’я. Їй боліло ліве крило. М’ясисті пальці Орфеєвого служника мало не зламали його, і тільки дзьоб урятував її. Вона до крові роздзьобала йому огидний ніс, але й сама не знала, як спромоглася випурхнути з намету. Відтоді Мортола могла літати тільки на невеличкі відстані, але ще гіршим було те, що вона вже не могла струсити з себе пташку, хоча давно не ковтала ніяких зерен. Коли вона востаннє була людиною? Два дні чи три? Сорока вже не рахувала днів, а думала тільки про жуків і хробаків (о м’ясисті біленькі хробачки!), про зиму та вітер і бліх у своєму пір’ї.

Останнім, кого вона бачила як людина, був Хапало. Так, він зробить усе, що вона нашепотіла йому, і нападе на Змієголова ще в лісі, але замість подякувати за добру пораду він назвав її клятою відьмою і спробував схопити, щоб його люди могли вбити її. Вона вкусила його за руку, а на решту так зашипіла, що вони відсахнулися, потім у чагарнику знову ковтнула зерна, щоб полетіти до Орфея, і то тільки на те, щоб його слуга мало не зламав їй крило. Виклюй йому очі! Виклюй їм усім! Учепися пазурами в їхні тупі обличчя!

Мортола жалібно зойкнула, і розбійники подивились угору, неначе вона віщувала їм смерть. Вони не знали, що ця сорока — ота стара жінка, яку кілька днів тому вони намагалися вбити. Вони не розуміли нічого. Що без її допомоги вони робитимуть із книжкою, раптом вона потрапить до їхніх брудних рук? Розбишаки не менш дурні, ніж ті білі хробачки, яких вона визбирує на землі. Невже вони думають, що треба тільки струснути книжку або вдарити по її гнилих сторінках, щоб з неї посипалося золото, яке вона пообіцяла їм? Ні. Мабуть, не думають нічого, ховаючись отут поміж деревами й чекаючи, поки споночіє, щоб прокрастися на стежку, якою має їхати чорна карета. Ще кілька годин — і вони збираються напасти на Змія, але що вони коять? Дудлять горілку, вкрадену в якогось вугляра, мріють про майбутнє багатство й нахваляються, що вб’ють спершу Змія, а потім і Сойку. «А як із трьома словами? — хотіла прострекотати їм сорока. — Хто з вас дурноверхих може писати в книжці з чистими сторінками?»

Але принаймні Хапало, здається, думав про це.

— А коли здобудемо книжку, — міркував він під тисом, — тоді зловимо Сойку і примусимо його написати три слова, і коли Змієголов здохне, а ми купатимемось у золоті, вб’ємо й Сойку, бо мені страшенно нестерпно слухати всіх отих дурнуватих пісень про нього.