Любов у спадок

— Ти збожеволіла! — прошипів він. — А як же Нортумберленд?! Ти розумієш, що робиш? Ти ж хотіла…

— К дідьку Нортумберленд, к дідьку Англію, прости мені, Господи, — Еріка швидко перехрестилася, опускаючи голову. — Я не хочу бути графинею! Ну що я робитиму з цим багатством, Діку? Навіщо воно мені, якщо я втрачу тебе?

Святий отець поклав їм на голови свої спітнілі долоні, й Річард змушений був стати на коліна. Капелан тужливим голосом узявся читати формулу вінчання.

— Еріко, отямся, збагни, що ти втрачаєш, — тихо заговорив шотландець. — Ти відмовляєшся від величезного багатства. Потім жалкуватимеш, але запізно. Що я зможу тобі дати? Я не багатий, мій дім стоїть високо в горах, де гуляє вітер і росте лише верес… У нас багато неба й каменю, але зовсім нема теплих перин, золота й шовку. Ти тужитимеш за втраченою розкішшю, тобі буде тяжко…

— Я звикла до такого життя, — перебила його дівчина. — І взагалі, я не зрозумію, ти що, проти? Може, просто не хочеш на мені женитися? Так і скажи, ще не пізно. Здається, ти сьогодні вночі казав, що любиш мене. Чи ти брехав? Звичайно, тепер у мене взагалі нічого нема, крім зруйнованого замку на кордоні, нема ніякої спадщини…

Вона вимогливо глянула на нього своїми дивовижними ясно-зеленими очами, й він миттю втонув у них, розчинився в цьому морі спокою і любові. Дивно, подумалося йому — вона така рвучка, швидка, нетерпима до себе й до інших, а в любові до неї він черпає безмежний спокій. Начебто вкриваєшся теплим м'яким хутром, відгороджуючись від усього світу…

— Ти — моя руда спадщина, — сказав він, посміхаючись, і на її обличчі відбилася радісна розгубленість.

— Чи згоден ти, Річарде Далхаузі, взяти за дружину Еріку Тейндел і любити її все своє життя, берегти й захищати її, зберігати їй вірність, і бути разом із нею в горі й радості, здоров'ї та хворобі, багатстві й бідності? — пролунав над ними гучний голос священика.

Лицар побачив, як миттєво розширилися зіниці дівчини, заливаючи чорнотою всю теплу прозелень. Він відчув, як її гострі нігтики впинаються йому в долоню, і посміхнувся. Якусь мить тривала незатишна пауза. Священик осудливо косував на шотландця, та стискав губи.

— Так, — голосно відповів Дік, бо побачив, як відливає кров від її щік. — Так, дідько забирай! Я згоден.

— А ти, дочко моя, чи згодна…

— Так, — твердо заявила Еріка, не зводячи із шотландця сяючих очей.

Священик крекнув, махнув рукою і голосно сказав:

— Проголошую вас чоловіком і дружиною. Живіть у злагоді, діти мої… Амінь.

Святий отець посміхнувся і, скрушно похитуючи головою, повільно пішов геть, щось бурмочучи собі під ніс. Шотландець підвівся з колін і відщібнув застібку пледа.

— Коли в нас у Хайленді дівчина виходить заміж, — сказав він, обережно опускаючи руки на плечі Еріки та загортаючи її в тартан, — хлопець укриває її своїм пледом. Цим він показує іншим, що вона входить у його родину, стає частиною його самого… А ще в нас прийнято робити подарунок нареченій.